— Писала про кохання багато, але ніколи не відкривала своїх карт до кінця. То найбільша мудрість поета. Не вказувати, кому присвячується і не говорити навіть самому героєві. А вірш слід писати так, щоб ваша найдорожча людина сама зрозуміла, що це для неї і про неї, — розповідає поетеса 60-річна Тетяна Яковенко. 13 лютого в арт-кафе Вінницької бібліотеки №11 зібралися з десяток поетів на творчий вечір "Вічна казка кохання". Крім вінницьких, були й гості з російського Калінінграда, Києва. Власні твори читала Олена Баранова — переселенка з Донецька. Також поети розповідали про свої історії кохання.
Наступного дня зустрічаємося з поетесою Тетяною Яковенко за кавою. У день святого Валентина говоримо про кохання.
— Моє перше кохання — унікальне. Я закохалася в учителя музики, який приїхав до нашого села в новостворену музичну школу. Йому не було тоді ще й 18 років. Він навчав нас півроку, бо весною його забрали в армію, — сміється. — Та не лише я — усі дівчата закохалися в нього. В нас було велике дівоче "братство" однодумців. Він готувався вступати в консерваторію. Постійно займався, грав Моцарта, Шопена, Баха. А ми гуртом нишкли під дверима учительської. Ми обідрали вдома всі квітучі вазони, щоб скласти букет і привітати його взимку з днем народження. Прагнули стати кращими. Брьохалися селом у снігових заметах із тими баянами на плечах, щоб не стільки навчатися грати, скільки насолоджуватися його компанією.
Про свої почуття ніхто з дівчат так і не розказав. Не знали навіть, чи здогадувався вчитель. Освідчуватися, на переконання поетеси, потрібно обережно.
— Це щоб не втратити ціну слів. Жінки часто цим зловживають — хочуть буквально вирвати в чоловіків оті слова освідчення. А чоловікам простіше не словами, а вчинками. Пам'ятаю, як мені вперше освідчився хлопець. Це було в сьомому класі. Лютий місяць, я приходжу в школу, а в мене під партою — підсніжник. А ліси, де могли рости ці квіти — кілометрів за 10 від села. Можу уявити, скільки той хлопець сходив кілометрів, щоб мені єдину квіточку принести. І ніяких слів уже не треба.
Вірші не варто народжувати з розпусти й легковажності. Від спадково хворих чи патологічно потворних душею партнерів. Вірші — некорисливі. Я щаслива тим, що на моєму творчому шляху небо посилало мені по-справжньому красивих мудрих чоловіків, розумніших і кращих за мене. Справжні чоловіки табунцями не ходять. Хоча що більше закохуєшся — то краще. Головне — не ускладнювати своїми почуттями нікому життя. І завжди пам'ятати, що кохання — твоя особиста приватна справа.
2 
1
Коментарі