Польський кінорежисер Анджей Вайда, 82 роки, нещодавно зняв свою 54-ту стрічку "Портрет жінки". Він має всі найвищі світові кінонагороди: каннську "Золоту пальмову гілку", венеційського "Золотого лева", американського "Оскара". Вайда розповідає, що в Польщі фільмують на податки від кабельних телекомпаній та кінорозповсюдників.
Переважна більшість ваших картин — про минуле або ж це екранізація класичних творів літератури. Вас не цікавить сучасність?
— Сценарій до мого фільму про сучасність "Людина з заліза" пролежав 12 років. Щоб робити таке кіно до 1989-го, треба було прихильно ставитися до режиму, який панував у нас по війні. Мені хотілося показати, що Польща — не шістнадцята республіка СРСР, а її історія починається не в 1945-му. До того ж зараз у Польщі низький рівень літератури, а саме вона свого часу підштовхувала нас до фільмів на сучасну тематику. Беручись за нову стрічку, я завжди віддавав перевагу літературному творові, а не спеціально написаному сценарію. Його створюють завжди на замовлення або під певних акторів. А література — незалежніша. От тільки сучасних письменників у Польщі більше цікавлять вони самі, а не проблеми суспільства.
Ваші фільми висвітлюють чи не всі драматичні сторінки історії Польщі за останні два століття. Не плануєте зняти кіно про польсько-український конфлікт 1943–1944 років на Волині?
— Не наважився б. Я там не жив і майже нічого не знаю про тамтешніх людей. А без цього хорошого фільму не зняти.
Як вважаєте, чому в часи тоталітаризму в наших країнах кіно більше розвивалося, а коли настала свобода — почалася криза?
— У тоталітарній державі суспільство не має свого політичного представництва. І його голосом стають артисти. Ми в часи комунізму боролися не за те, щоб зробити кіно політичне, а за те, щоб воно взагалі з"явилося на екранах. Бо артист не може кричати до суспільства, вихилившись у вікно. Скільки людей його тоді почує? 1981 року після прем"єри моєї стрічки "Людина з заліза" аудиторія встала й заспівала національний гімн. Для мене це було вище за будь-яку нагороду. Але зараз це вже неможливо. Інформацію, яку глядач тоді отримував через кіно, тепер подає телебачення. Нині білет у кінотеатр коштує 18–20 злотих (майже 40 гривень. — "ГПУ"). Кіно стало розвагою для багатих. А це не є група невдоволених. До чого їх можна підбурювати? Їм треба відпочинку після важкого робочого дня. І так було не лише в нас. Італійський неореалізм, американське чорно-біле кіно 1950-х — це були часи, коли кіно володіло душами. А сьогодні? Звідти й походить ця криза. Хоча Польща поволі з неї виходить.
Як саме?
— У нас кілька років діє закон про кінематограф, згідно з яким кабельні телекомпанії і дистриб"ютори фільмів платять податок на користь вітчизняних кіновиробників. Торік лише на ці гроші в Польщі зняли 40 фільмів. І це не враховуючи стрічок, знятих на кошти спонсорів.
Після прем"єри "Людини з заліза" аудиторія встала й заспівала національний гімн
Тепер перед нами завдання — домогтися від дистриб"юторів, щоб вони відповідно ставилися до національного кіно. Адже це переважно некомерційні стрічки. А польське суспільство має право дивитися в кінотеатрах картини, в яких говорять по-польськи. Французи першими дійшли до цього. Зараз знімають 200 робіт щороку. Ми їх не знаємо, але ж там люди на них ходять.
Яка з останніх стрічок європейського кіно вас вразила?
— Надзвичайно сподобався фільм "Поговори з нею" Педро Альмодовара. Але я запитав сам себе: "Чи ми могли б у Польщі зняти таке кіно?" Ні, в нас не було свого Луїса Бунюеля. Він вигадав нове ставлення до реальності.
В Україні є певний культ Олександра Довженка. Історики культури стверджують, що його фільм "Земля" належить до десятки найкращих стрічок світового кінематографа. А це не зовсім зрозуміло сучасному глядачеві.
— Я так само помістив би його в ту десятку. До Довженка ніхто не знімав село, природу. Ці поетичні кадри з дощем у яблуневому саду... Потім уже всі стали наслідувати ці прийоми.
Часто пізні фільми режисерів помітно поступаються якістю попереднім стрічкам. Чи є у режисерів правило, як у спортсменів: краще піти раніше, ніж пізніше?
— Люди найчастіше не замислюються над тим, що життя коротке. А от для кінорежисера це очевидніше: не встигнеш зняти і 50 стрічок, як уже й кінець. Тому я, закінчуючи один фільм, думаю вже про інший. Мабуть, це, а ще праця з людьми, дають мені здоров"я. Маю в планах зробити ще пару картин. Як знайду добру тему — зроблю про сучасну Польщу.
2 
1
Коментарі