Він був великий поет, пишався тим, що його вірші неможливо перекласти навіть на ближні мови. Мав щедрий дар, писав прозу, був кіноактором і кінорежисером.
Щойно на кіностудії імені Довженка закінчено монтаж 90-хвилинного документального фільму про Вінграновського. Фільм зробив друг і однокурсник поета, 70-річний Ролан Сергієнко. Щоб змонтувати фільм, режисер приїхав з Москви, де тепер мешкає. Він недавно переніс інсульт, через те говорить дуже повільно й тихо.
— Два роки тому, над труною Миколи, я пообіцяв зробити цей фільм, — каже Ролан Петрович. — Вдалося не одразу. Допоміг мій кум Олександр Коваль — колишній оператор, режисер, директор студії кінохроніки. Він розумів, що для мене це дуже важливо. Касету з фільмом візьму на Миколину могилу сьомого листопада. А коли прем"єра — не знаю, не мені вирішувати. У Москві, в Українському домі на Арбаті, хочуть показати картину перед Новим роком.
Ми з Вінграновським учились у Довженка в Москві, у Всесоюзному державному інституті кінематографії, з 1955 року. Олександр Петрович знайшов Миколу в Києві, на першому курсі театрального інституту, й забрав із собою до Москви. У Довженка на курсі нас було 28 душ, багато стали відомими кінорежисерами — Георгій Шенгелая, Лариса Шепітько, Отар Іоселіані, Віктор Туров.
Отак Микола опинився в гуртожитку, де я вже жив — кімната 428, чотири ліжка. Це звалося "городок Моссовєта", Четвертий проїзд, будинок 12а. Наші ліжка стояли біля вікна: Миколине ліворуч, моє праворуч.
Питаєте, чи Миколу любили дівчата? Так. Від самого початку до самого кінця. Дуже багато. Любили, люблять — і любитимуть. Донжуаном він не був, просто був вільною людиною.
Як я вперше побачив його? Спершу я побачив не Миколу, а його зошит. Зайшов до своєї кімнати й бачу, що там є речі, яких не було раніше. Отже, є нові пожильці. А на столі лежить загальний зошит, розгорнутий, а там вірші. Я прочитав: "Не говори, не говори Про світанковий яр, Там сплять прощання явори Під вибухами хмар?" Весь зошит списаний віршами, вони здалися мені красивими.
Він випивав яйце й простягав замість чарки
І тут до кімнати зайшло двоє. Один кремезний, вусатий, другий — худорлявий, засмаглий. Питаю: "Хто з вас автор цих віршів?" Вони кажуть: "А вгадайте!" Я подумав, що це вусатий, і не вгадав. А Микола простягнув руку: "Вінграновський!" Отак почалося знайомство, й тривало — ні, триває — вже понад п"ятдесят літ. Я розповідаю про це у фільмі. Він зветься "Сповідь перед другом". Ми справді були друзі. А хто той вусатий, якого я при знайомстві переплутав з Миколою, не знаю. Його звали Вася, і він у нас не вчився?
Наступний, з ким говоримо про Вінграновського, саме Василь. Щоправда, інший — київський поет і актор Василь Довжик, 60 років. Він згадує:
— Коли я вчився в Київському театральному інституті, покійний нині професор Михайло Карасьов розповідав, як вони віддали Вінграновського Довженку. Коли Олександр Петрович приїхав з Москви шукати тут собі здібних студентів, йому вирішили запропонувати когось, кого не шкода. Спокусили тим, що "цей студент вірші пише". А насправді його хотіли позбутися, бо у Вінграновського було те, що зветься акторський "зажим", тобто певна мускульна несвобода. Може, так воно тоді й було. В ролі Івана Орлюка у фільмі "Повість полум"яних літ" "зажим" помітний, але схований в особливу патетику.
А от вірші він читав красиво, як ніхто! Ми з ним їздили на творчі зустрічі в Запоріжжя. Ставка за виступ була 8 рублів, і, щоб пристойно заробити, треба було відпрацювати виступів тридцять. Це робилося конвеєром: десь на "Запоріжсталі" в обідню перерву виступаємо в одному цеху, потім переходимо в другий і так далі. А ввечері виступали в гуртожитках для розконвойованих, тобто зеківського контингенту. Приймали нас дуже добре, бо Вінграновський читав вірші магічно. Це не могло не вражати. За день таких виступів було шість-сім, мене це виснажувало, вранці важко прокинутися. Жили ми в готелі. Поки я сплю, він сходить на базар, купить свіжих яєць. А потім сидить на ліжку, замотаний у простирадло, й пише вірші. Будить мене: "Василю, ну чого ти лежиш, як собака! Послухай вірші!" Вірші були такі густо-насичені, що з такого одного можна зробити два, мені здавалося. Іноді він казав: "Василю, а налий мені сльозу!" А куди — склянки нема. Тоді він випивав яйце й простягав замість чарки: "А хоч осюди!"
І я йому читав свої вірші. Не знаю, що він там знаходив, але Микола умів плакати над чужими віршами. Він взагалі не соромився наївності. Навіть його гордість була трохи наївна. Він казав: "Ми з Шевченком — неперекладні поети!" Й так само він гордився тим, що має звання підполковника запасу, хоч зазвичай в запасі дослужуються лише до капітана.
Вінграновського не стало 2004-го
Микола Степанович Вінграновський народився 7 листопада 1936 року в Первомайську на Миколаївщині. Вчився у Москві на кінорежисера. Зіграв головну роль у "Повісті полум"яних літ" (сценарій Довженка, приз Каннського кінофестивалю 1961 року). Зняв фільми "Дума про Британку", "Ескадра повертає на захід", "Климко". Першу збірку віршів "Атомні прелюди" видав у 1962 році. Автор роману "Наливайко", повісті "Манюня". Лауреат Шевченківської премії 1984 року за вірші для дітей. Перший голова українського Пен-клубу. Помер у Києві в травні 2004-го.
43-річний син Андрій — депутат Київради, фракція Віталія Кличка.
2 
1
Коментарі