Ексклюзиви
Понеділок, 06 листопада 2006 14:54

Вінграновський був неперекладним поетом

  Кінорежисурі Микола Вінграновський вчився в Олександра Довженка
Кінорежисурі Микола Вінграновський вчився в Олександра Довженка

Він був великий поет, пишався тим, що його вірші неможливо перекласти навіть на ближні мови. Мав щедрий дар, писав прозу, був кіноактором і кінорежисером.

Щойно на кіностудії імені Довженка закінчено монтаж 90-хвилинного документального фільму про Вінграновського. Фільм зробив друг і однокурсник поета, 70-річний Ролан Сергієнко. Щоб змонтувати фільм, режисер приїхав з Москви, де тепер мешкає. Він недавно переніс інсульт, через те говорить дуже повільно й тихо.

— Два роки тому, над труною Миколи, я пообіцяв зробити цей фільм, — каже Ролан Петрович. — Вдалося не одразу. Допоміг мій кум Олександр Коваль — колишній оператор, режисер, директор студії кінохроніки. Він розумів, що для мене це дуже важливо. Касету з фільмом візьму на Миколину могилу сьомого листопада. А коли прем"єра — не знаю, не мені вирішувати. У Москві, в Українському домі на Арбаті, хочуть показати картину перед Новим роком.

Ми з Вінграновським учились у Довженка в Москві, у Всесоюзному державному інституті кінематографії, з 1955 року. Олександр Петрович знайшов Миколу в Києві, на першому курсі театрального інституту, й забрав із собою до Москви. У Довженка на курсі нас було 28 душ, багато стали відомими кінорежисерами — Георгій Шенгелая, Лариса Шепітько, Отар Іоселіані, Віктор Туров.

Отак Микола опинився в гуртожитку, де я вже жив — кімната 428, чотири ліжка. Це звалося "городок Моссовєта", Четвертий проїзд, будинок 12а. Наші ліжка стояли біля вікна: Миколине ліворуч, моє праворуч.

Питаєте, чи Миколу любили дівчата? Так. Від самого початку до самого кінця. Дуже багато. Любили, люблять — і любитимуть. Донжуаном він не був, просто був вільною людиною.

Як я вперше побачив його? Спершу я побачив не Миколу, а його зошит. Зайшов до своєї кімнати й бачу, що там є речі, яких не було раніше. Отже, є нові пожильці. А на столі лежить загальний зошит, розгорнутий, а там вірші. Я прочитав: "Не говори, не говори Про світанковий яр, Там сплять прощання явори Під вибухами хмар?" Весь зошит списаний віршами, вони здалися мені красивими.

Він випивав яйце й простягав замість чарки

І тут до кімнати зайшло двоє. Один кремезний, вусатий, другий — худорлявий, засмаглий. Питаю: "Хто з вас автор цих віршів?" Вони кажуть: "А вгадайте!" Я подумав, що це вусатий, і не вгадав. А Микола простягнув руку: "Вінграновський!" Отак почалося знайомство, й тривало — ні, триває — вже понад п"ятдесят літ. Я розповідаю про це у фільмі. Він зветься "Сповідь перед другом". Ми справді були друзі. А хто той вусатий, якого я при знайомстві переплутав з Миколою, не знаю. Його звали Вася, і він у нас не вчився?

Наступний, з ким говоримо про Вінграновського, саме Василь. Щоправда, інший — київський поет і актор Василь Довжик, 60 років. Він згадує:

— Коли я вчився в Київському театральному інституті, покійний нині професор Михайло Карасьов розповідав, як вони віддали Вінграновського Довженку. Коли Олександр Петрович приїхав з Москви шукати тут собі здібних студентів, йому вирішили запропонувати когось, кого не шкода. Спокусили тим, що "цей студент вірші пише". А насправді його хотіли позбутися, бо у Вінграновського було те, що зветься акторський "зажим", тобто певна мускульна несвобода. Може, так воно тоді й було. В ролі Івана Орлюка у фільмі "Повість полум"яних літ" "зажим" помітний, але схований в особливу патетику.

А от вірші він читав красиво, як ніхто! Ми з ним їздили на творчі зустрічі в Запоріжжя. Ставка за виступ була 8 рублів, і, щоб пристойно заробити, треба було відпрацювати виступів тридцять. Це робилося конвеєром: десь на "Запоріжсталі" в обідню перерву виступаємо в одному цеху, потім переходимо в другий і так далі. А ввечері виступали в гуртожитках для розконвойованих, тобто зеківського контингенту. Приймали нас дуже добре, бо Вінграновський читав вірші магічно. Це не могло не вражати. За день таких виступів було шість-сім, мене це виснажувало, вранці важко прокинутися. Жили ми в готелі. Поки я сплю, він сходить на базар, купить свіжих яєць. А потім сидить на ліжку, замотаний у простирадло, й пише вірші. Будить мене: "Василю, ну чого ти лежиш, як собака! Послухай вірші!" Вірші були такі густо-насичені, що з такого одного можна зробити два, мені здавалося. Іноді він казав: "Василю, а налий мені сльозу!" А куди — склянки нема. Тоді він випивав яйце й простягав замість чарки: "А хоч осюди!"

І я йому читав свої вірші. Не знаю, що він там знаходив, але Микола умів плакати над чужими віршами. Він взагалі не соромився наївності. Навіть його гордість була трохи наївна. Він казав: "Ми з Шевченком — неперекладні поети!" Й так само він гордився тим, що має звання підполковника запасу, хоч зазвичай в запасі дослужуються лише до капітана.

Вінграновського не стало 2004-го

Микола Степанович Вінграновський народився 7 листопада 1936 року в Первомайську на Миколаївщині. Вчився у Москві на кінорежисера. Зіграв головну роль у "Повісті полум"яних літ" (сценарій Довженка, приз Каннського кінофестивалю 1961 року). Зняв фільми "Дума про Британку", "Ескадра повертає на захід", "Климко". Першу збірку віршів "Атомні прелюди" видав у 1962 році. Автор роману "Наливайко", повісті "Манюня". Лауреат Шевченківської премії 1984 року за вірші для дітей. Перший голова українського Пен-клубу. Помер у Києві в травні 2004-го.
43-річний син Андрій — депутат Київради, фракція Віталія Кличка.

Зараз ви читаєте новину «Вінграновський був неперекладним поетом». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 2597
Голосування Який український клуб досягне більших успіхів у Лізі Європи 2018/19?
  • 1) "Шахтар"
  • 2) "Динамо"
  • 3) обидві команди "вилетять" одночасно
Переглянути
Погода