Ворога слід добивати, поки він наляканий. Ця давня військова мудрість може стати епіграфом для всіх невдач українських революцій. Тому що перемога революції — це насамперед емоції. Будь-яка влада завжди сильніша за опозицію. Але настає момент, коли ця влада втрачає впевненість у своїх силах — тоді й стаються революції.
Для мене показником ефективності прогресивних перетворень в Україні є декомунізація. І не треба сміятися — події останніх двох років це ще раз підтвердили. Там, де немає пам'ятника Ленінові, ніколи не буде ані комунізму, ані "русского міра". Навесні 2014‑го кордон задуманої в Москві так званої Новоросії проліг саме "лінією знесення" монументів вождю пролетаріату. Досі вважаю, що саме повалення Леніна в центрі Харкова стало причиною того, що поряд із ДНР та ЛНР не маємо нині ХНР. Устигли б знести Леніна в Донецьку й Луганську — і там все було б нормально. Не було б де збиратися бандитам. Не кажу вже про Крим. Там, де в незалежній демократичній Україні народ жив посеред суцільного совка, рано чи пізно з'явилися б "зелені чоловічки".
Та головне — це Київ. Під час першої революції 1991-го у столиці знесли монумент Ленінові на площі Жовтневої революції, її назвали Майданом Незалежності, а заодно поперейменовували розташовані поряд вул. Леніна, Свердлова, Калініна, Дзержинського й решти, забув уже кого. Вже виросло і стало дорослим покоління киян, яке й не здогадується, що вул. Богдана Хмельницького була вул. Леніна, а Прорізна — Свердлова.
Але щось тоді зупинило реформаторів. Сталося це на лінії Бессарабської площі. Там залишився неушкоджений пам'ятник Ленінові, і звідти починалася вул. Червоноармійська. Гадаю, спочатку не встигли. А згодом, коли налякана революцією колишня влада оговталася, справа загула. Усіх раптом стала непокоїти думка киян, якою ніхто не цікавився. Пам'ятаєте, як бессарабському Ленінові відбили носа? Тоді статуї швиденько зробили нову "голову", що відрізнялася кольором від решти фігури. Поряд з'явився червоний намет із цілодобовими дебелими "активістами" і наряд міліції, причому ідейної. Якось я запитав в одного з тих хлопців, чи не пластмасовою була нова голова Леніна. Він прочитав мені лекцію про світову цінність саме цього унікального монумента.
Коли того Леніна таки звалили, стало остаточно зрозуміло — Януковичу не всидіти. Хтось за кордоном навіть порахував кількість днів між поваленням пам'ятника лідерові тоталітаризму і крахом диктатури. Із бессарабським Леніним та Януковичем співпало майже день у день.
Але не все ще закінчилося. Бо далі від порожнього монумента простягається на пів-Києва вул. Червоноармійська. Загалом вона, звісно, Велика Васильківська. Але повернути їй цю назву столична влада ніяк не може.
Уперше таке рішення столична міськрада ухвалила 1997 року. Трохи запізно, але нехай. Однак таблички з новою назвою замінювалися на старі якось дуже несміливо, а потім почали зникати. Виявилося, рішення про повернення вулиці історичної назви приймали за Косаківського — був у Києві такий міський голова. Але невдовзі його протизаконно зняли з посади й замінили тимчасово призначеним Омельченком. Саме він і "забув" підписати рішення про повернення Великої Васильківської. Отак з'явилася вулиця з подвійною назвою. Відтоді на мапах пишуть або Червоноармійська (Велика Васильківська) або навпаки — "Велика Васильківська (Червоноармійська). Але це була тільки перша частина "оборони Червоноармійської".
Чиновники і громадяни називали вулицю як забажають. Що не додавало місту нічого доброго. По-перше, засвідчувало половинчатість реформ і можливість повернення давніх часів. По-друге, вселяло розбрат між людьми. Адже вони не розуміли, що відбувається — одним подобалася одна назва, іншим — друга, а третім було незручно від цього.
Усе, здавалося, закінчилося наприкінці 2014-го. Тоді новообрана Київрада з мером Кличком знову постановила повернути вул. Червоноармійській її історичну назву — Велика Васильківська. Хоча можна було цього й не робити, а підписати таке ж рішення від 1997 року. Однак "оборона Червоноармійської" триває й досі.
Рішення чинної київської влади щодо Червоноармійської-Великої Васильківської було опубліковане й набуло чинності у грудні 2014 року. Нині вже 2016-й, а на Червоноармійській ніхто й не чухається. Встановлюють нові дорожні знаки з цією назвою, на будинках з'являються нові таблички. А реклама нав'язливо запрошує завітати до магазину чи ресторану на Червоноармійській. І все це — за 200 метрів від столичної міськради, що перейменувала цю вулицю ще позаторік.
Гадаєте, це не важливо? Дарма. Кожен день існування Червоноармійської — як кожен день стояння ще не повалених леніних і вулиць із комуністичними назвами — засвідчує безсилість або продажність нової влади. Справді — що вони можуть, коли навіть у себе під носом вулицю перейменувати не здатні.
Не маю сумнівів, що й цього разу рішення про скасування Червоноармійської хтось навмисне не так підписав. Досвідчені бюрократи це вміють — навіщо? Відповідь напрошується одна: якщо так чіпляються за вулицю Червоноармійську, отже, чекають на Червону армію, яка, щоправда, зветься зараз інакше й дійшла лише трохи далі за Донецьк.
1 
1
Коментарі
1