Передбачати історію — це так само, як вірити, що зірки в небі визначають нашу долю. Тільки що історики — живі люди. І жоден з людських гріхів їм не є чужий. Включно з гріхом передбачення. Пару років тому я теж не встояв перед такою спокусою, і зробив три передбачення для країни на наступні 20-25 років. Я розмістив їх у такому порядку, від більш імовірного до просто ймовірного: 1) Україна збереже незалежність, 2) у своїх теперішніх кордонах і 3) в складі Європейської Унії, за умови, якщо до того часу ЄУ ще існуватиме — а я припускаю, що таки буде.
Пройшло уже майже п'ять років від того передбачення. В Україні й навколо неї багато чого змінилося. Але я не бачу потреби переглянути чи зняти жоден із цих трьох пунктів. Спробую пояснити, чому.
По-перше, прихід до влади Януковича нічого не змінив щодо першого пункту. Були побоювання, що він "здасть" Україну. Харківські угоди видавалися початком цього. Я не вірив у ці страхи з різних причин. Але головна була така: якої би не були низької думки про інтелектуальні здібності Януковича та його команди, він не настільки дурний, щоб віддавати комусь те, що самому йому так важко дісталося. Він є "українським патріотом", а навіть "самостійником". Тільки не в тому розумінні, яке в це поняття вкладає україномовна чи взагалі українська інтелігенція. А в тому розумінні, що — як написав колись один львівський публіцист — "Янукович за самостійність України кому-хоч пасть порвет".
До того ж бачимо, що у втриманні незалежності України Януковичу сильно помагає Путін. Кремль виразно показує, що для нього не існує чогось такого, як "добрий український президент". Кожен український президент для Москви є поганим за визначенням. І для Путіна не надто залежить, чи цим президентом є Ющенко, чи Янукович. Так що Віктор Федорович мав би бути повним ідіотом, щоб хотіти "назад до Москви". А ідіотом він-таки не є. Думаю, що ця тенденція збережеться і після виборів 2015 року, коли до влади прийде, надіюся, якщо не розумніший, то принаймні гнучкіший, щоб не сказати, хитріший, президент.
Щодо можливого розколу України, то влада Януковича робила все можливе для його поглиблення та провокування. Взяти, до прикладу, Закон про регіональні мови. Однак Україна витримала цю кризу, як і всі попередні. До того ж в умовах гострої політичної й економічної лихоманки.
Я би не дуже хвилювався, коли чув нові розмови про можливий розкол країни. Або про те, що для "оздоровлення" треба забрати від неї Галичину, Донбас чи Крим. Це все — дитячі безвідповідальні розмови безвідповідальних політиків і, сумно визнавати, безвідповідальних інтелектуалів.
Інша справа, нам доведеться жити у постійній політичній кризі, зумовленій конфліктом регіональних культур. Ця криза не смертельна. З нею можна жити. І нам треба навчитися з нею жити. Можу назвати з десяток розвинутих країн, які живуть у такій самій чи навіть більшій кризі — Бельгія, Іспанія, Італія, Канада. Я не вірю в те, що Україна є аж такою унікальною, щоб узяти й розпастися. За останні 20 років вона мала більш аніж один шанс розколотися. Однак якщо цього не сталося досі, чому би це мало статися у найближчому майбутньому?
З третім пунктом важче. Відомий український історик Ігор Шевченко, який помер за два місяці до інавгурації Януковича, твердив, що в Україні поворот до авторитаризму неминучий. Проблема, на його думку, полягала в тому, чи всередині суспільства знайдеться досить сил, щоб протистояти авторитаризму. Це й буде справжній тест на європейськість країни.
Думаю, наприкінці 2012-го, особливо після парламентських виборів, можемо сказати, що Україна цей тест таки витримує. Не факт, що 2012 рік став поворотним, чи що загроза авторитаризму минула раз і назавжди. Але факт, що Україна з цим вірусом бореться. Тому надії, що поборе, залишаються.
Інше питання: чи захоче Європейська Унія Україну? Не буду входити тут у довгі пояснення. Скажу коротко: парадоксальним чином, і сучасна політична криза в Україні, і економічна криза в Європі збільшують, а не зменшують шанси вступу України в ЄУ упродовж найближчих 10-15 років.
Політична криза в Україні показує: вона залишається європейською у сенсі, що демократичні процеси — не процедури, бо з ними у нас справа безнадійна — тут далі діють, і навіть Януковичу не вдається повністю ці процеси зупинити чи поламати. Тут знову треба "подякувати" Путіну. Бо своєю "рокіровкою" з Медведєвим він знищив будь-які ілюзії європейських лідерів на демократизацію Росії, й на цьому тлі Україна виглядає краще.
Економічна криза в Європі виразно показала: у ній є країни, які мають сильніший економічний імунітет, і є країни, які ледве дають собі ради. Це означає, що нова ЄУ, коли вона вийде з кризи, буде скоріше всього "Європою різних швидкостей". На першій швидкості будуть найсильніші економічні країни єврозони — Німеччина, Велика Британія й, можливо, Франція. На останній, найповільнішій, — аутсайдери: Болгарія, Греція, Румунія. Усі решта розміщатимуться між першою і третьою групами. Це означає, що коли постане питання про приєднання України до ЄУ, то, скоріш за все, їй буде запропонована найнижча, третя швидкість — і цю швидкість вона зможе витримати.
І останній, геополітичний аргумент: ХХІ буде століттям гігантів, нових і старих — Китаю, Індії, Америки, можливо, але менш імовірно, Бразилії та Росії.
І якщо Європа хоче вижити у світі гігантів, мусить сама таким стати. А без Туреччини та України, без їхніх величезних ринків та чисельного населення, Європі такого статусу не добитися. Так що не лише Україна потребує Європи. Виглядає, що і Європа з різних причин потребуватиме України.
Цей прогноз, як і попередній, я скінчу одним і тим самим застереженням: усі ці передбачення матимуть тільки тоді силу, якщо за наступні 10 років не станеться якоїсь великої екологічної чи геополітичної катастрофи, на зразок нової світової війни. 20 років тому ми були більш певними, що людству вдалося уникнути цих загроз. Зараз такої певності стає дедалі менше. У кожному разі, якби — не приведи Господи — така катастрофа сталася, всі мої передбачення важитимуть не більше, аніж папір, на якому вони надруковані.
2 
1
Коментарі
5