Уперше подібне почуття я мав 1980 року. Пам'ятаю, як ми всі чекали Олімпіаду в Москві. Програма "Время" показувала споруджувані об'єкти, нове Олімпійське селище. Всі готувалися до свята спорту. Ми так хотіли хоч одним оком глянути на це дійство, що навіть продумували маршрут до Москви на електричках. Через Курськ і Бєлгород. Просто так до столиці не пускали. Світова подія. Ми покажемо всьому світу, як робити Олімпіади.
І раптом з'ясувалося, що СРСР оголошено бойкот. Що провідні західні спортсмени до нас не приїдуть. Що в гості до агресора ніхто не хоче. Що весь світ, крім сателітів, які смоктали ресурси з напівдохлої радянської економіки, засуджує поведінку СРСР і дії нашого "будинку престарілих" в уряді. Що визначне свято спорту, на яке витратили мільйони рублів, перетворюється на локальний міжсобойчик, домашні ігрища, які не мають світового значення.
Бойкот був оголошений за те, що ми "надали братську допомогу народові Афганістану". Хто не пам'ятає — 1979 року СРСР почав військові дії в суміжній країні. Звичайно, на прохання "дружнього народного уряду". Звісно, як шепотілися по кухнях, "тому що, якби ми тоді не увійшли, увійшли б американці". Пішла цілком адекватна реакція — санкції, світова ізоляція, бойкот.
Олімпіаду провели, вдаючи, що так і треба. Олімпійський Мішка злетів у небо на повітряних кульках, люди на стадіоні плакали. Якщо хтось не приїхав і не бачив цієї краси — це їхня особиста справа.
1984-го СРСР бойкотував Олімпіаду в американському Лос-Анджелесі. Генсек Черненко короткочасно вийшовши з коми і підписав відповідний указ. Більшість соцкраїн, крім декількох непокірних — Китаю, Югославії та Румунії, до радянської акції приєдналися. Так СРСР відшмагав себе вдруге, практично подарувавши американцям олімпійське "золото". Бойкотувати Олімпіаду за те, що самі й вчинили, виглядало смішно.
Вісімдесяті — не найкращі роки з точки зору міжнародної безпеки. Однак у тому, як реагував цивілізований світ на агресію і свавілля, був свій резон. Ніхто не соромився сказати бандиту, що він бандит. Ніхто не боявся позбавити агресора технологій, ринків, знизити ціни для припинення грошових надходжень до бюджету країни, що несе світові небезпеку.
1991 року СРСР розпався не сам по собі. І, якби не зусилля цивілізованого світу, війна в Афганістані не припинилася б, Берлінська стіна не впала б, соціалістичний блок не розвалився б.
Зараз не 1980-ті й не 1990-ті. Толерантний час. Після Олімпіади в Сочі спадкоємець СРСР — Російська Федерація — дозволяє собі збройне вторгнення на територію суміжної країни та анексію частини її території. Цілісність і незалежність цієї країни захищені спільними зобов'язаннями зацікавлених сторін. За ці гарантії країна добровільно віддала великий ядерний потенціал — і отримала взамін анексію та війну на Донбасі.
І що ж у результаті? Глибоке занепокоєння і ніжні санкції. Навіть руку тиснути не відмовляються. Збитий літак, доведені факти агресії, політичні вбивства, підтримка найодіозніших режимів, цинічна брехня та наплювацьке ставлення до міжнародного права.
У Росії успішно проходить Мундіаль-2018. Без бойкоту. Без публічного засудження агресії РФ в Криму і на Донбасі. Без згадок про збитий російськими військовими боїнг. Ніби нічого й не було. Навіть про українського режисера Олега Сенцова, який отримав 20 років суворого режиму за сміховинними звинуваченнями в тероризмі, практично не згадують, щоб не псувати футбольний карнавал.
А в мене враження вкраденого свята. Згадую, як ми з друзями чекали кожен Кубок світу, як дивилися разом матчі, обговорювали кожен красивий гол. Як раділи або засмучувалися через гру своєї команди. Як сперечалися про тактику, техніку, стратегії, які прогнози робили.
2018 року нічого цього немає. До злодія в гості ходити неправильно. Участь у такому дійстві провідних країн — членів НАТО і "Великої сімки" — легітимізує дії бандита-агресора.
Я розумію, що у Вашингтоні зараз не Рейган, а в Лондоні — не Тетчер. Світ став толерантним. "Яструби" нині не в моді. Колишні сторожові пси демократії втратили ікла і стали вегетаріанцями. Та все-таки хотілося справедливості, хоча б моральної.
Ніхто крім нас не поверне Крим і не звільнить Донбас. Не воюватиме за українську землю та українську свободу. Однак показати своє ставлення до агресора і позбавити його підтримки — це не проливати кров за чужі інтереси.
Бойкоту Кубка світу в Росії не сталося. Поодинокі слова підтримки, карикатури і статті загальної картини не міняють. Добре, що футбольне диво допомагає відволіктися. Погано, що воно дозволяє забути про скоєне, про загиблих, про несправедливо засуджених.
Футбол відсунув політику. Не стану жалкувати з цього приводу. Відчуття свята — це особисте. Відсутність цього відчуття — теж. Але питання залишається: невже Україна для світової спільноти 2018 року значить менше, ніж Афганістан 1980-го? І, якщо так, то чому?
6 
1
Коментарі