Коли чужинець в"їжджає в Україну, то йому зазвичай видається, що він приїхав у зовсім інший світ. Незнаний, ніяк не означений і тому небезпечний. І річ навіть не в тім, що відразу за перепускним пунктом його автомобіль влітає у першу яму і на перших десяти кілометрах доводиться набувати навиків автогонщика Шумахера.
Цей шок не такий тривожний, як повна безпомічність перед справжньою неозначеністю дороги. Якщо написи і є, то, як правило, кирилицею. Вона ж для справжніх чужинців, а не спеціалістів із проблем Східної Європи, зовсім незрозуміла.
Це щось подібне до того, якби ми спробували подорожувати Китаєм та Японією з їхніми ієрогліфами. Чи якоюсь відсталою арабською країною, де немає англійських чи хоча б латинкою написаних назв населених пунктів і вулиць.
Однак у багатьох країнах, письмо яких є автентичним, як от Ізраїль, всі написи не те що присутні там, де їм належиться, але й транслітеровані і арабською в"яззю, і латиницею. Навіть більше — істотні попередження просто написані англійською. Тому заблукати в Ізраїлі важко.
Натомість у нашій, ну, насправді вільній країні — запросто. Транслітерованих латинкою написів просто немає. І ніколи не було — бо навіщо, ми й так знаємо, що це село Буряківка, а справа від нього — Вербівка. Або ж якщо й були, то вкрадені місцевими бомжами з метою здачі у металобрухт, особливо якщо щит був алюмінієвим. Кольоровий метал все ж таки.
От і попадає у таку вільну державу чужинець. І губиться. І немає в кого запитати, бо ми язичіями не володіємо. Окрім російської, звичайно. Та й прочитати годі. Або немає дороговказів, або годі вчитатися у нашу кирилицю. Ну справжня тобі терра інкоґніта — земля незвідана.
У пустелі Гобі теж немає вказівників
Однак річ не лише в нашій байдужості і до себе, і до чужинців. Он у пустелі Гобі теж немає дороговказів, однак люди якось живуть і якось знаходять дорогу. Причина лежить глибше. Справді, основою нашої культури є кириличне письмо, і від нього ми відмовитися не можемо. Бо це була б відмова від своєї ідентичності. Так само, як і ймовірна відмова євреїв від івриту чи арабів від арабського письма. Однак кожна із сучасних мов повинна мати і має і свою латинську транслітерацію. Латинську графіку розроблено і для російської мови, і для китайської, і для японської. І всі вони активно використовуються, затверджені на рівні законів і викладаються у школах разом із технікою володіння комп"ютером. Це простий інструмент. Попри формальну врегульованість цього питання в Україні, у нас не те що майже не вживають латинської графіки для українських текстів, але просто не знають про її існування. І навіть більше — кожен послуговується своїм варіантом, творить його у відповідності із тим, яку мову йому не вдалося вивчити у школі. Пишучи послання електронною поштою, есемеску по мобільному чи своє ім"я, ми пробуємо відтворити наші слов"янські шиплячі та йотовані, послуговуючись то англійським, то французьким, то німецьким варіантом. Вже не згадуватиму про польський та угорський, які в центральній Україні не знані.
Наші прізвища ще у радянські часи були вписані у закордонні паспорти у чудернацькій французькій транслітерації, бо ж колись це була мова дипломатії, з російським фонетичним виконанням. Інколи годі вчитати. Однак людина тепер мусить до кінця днів своїх ідентифікувати себе з цими чудернацькими покручами.
Свого часу, ще у середині ХІХ сторіччя, австрійська адміністрація створила для галицьких, буковинських та закарпатських українців латинізовану транслітерацію.
Так само, як для інших народів Австрійської імперії — словаків, хорватів, чехів. 1859 року у Відні була видана брошура під назвою "Пропозиція щодо переведення рутенської мови на латинське письмо. До уваги цісарсько-королівського Міністерства культури та інформації подав Й. Їречек" (Відень, 1859). Автор — австрійський політичний діяч та високопоставлений чиновник міністерства освіти. Будучи зятем відомого славіста Павела Шафарика, він і сам підтримував контакти з багатьма діячами слов"янської науки, культури та освіти в Австрійській імперії.
Оскільки творцем однієї з перших українських латиниць був чех, він адаптував чеську графіку для потреб українців. Замість того, щоб писати на кшталт німців по чотири букви для відтворення наших шиплячих звуків, він широко застосував діакритичні знаки — всі ті "галочки" та "риски" над буквами. І ця латиниця навіть запрацювала. Вона є компактнішою, ніж інші.
Львівський журнал "Ї" для потреб своїх читачів (скажімо, з Бразилії чи Аргентини, які знають мову, однак не можуть на біжуче читати тексти) теж пішов цим шляхом і вивісив розроблену львівським філологом Іваном Лучуком версію транслітерації. Вона нагадує сербську чи хорватську. І тоді читач може одним "кліком" транслітерувати будь-який текст на латинізовану графіку. Це зручно і швидко.
Однак це завдання якогось журналу чи державної програми? Вона повинна перетворити Україну з неозначеної території в таку, яку можна відчитати, якою можна без страху загубитися подорожувати. Причому у всіх сенсах — як фізичному, сівши в автомобіль, так і в інтелектуальному, читаючи текст у доступнішій для себе графіці. Цієї графіки повинні вчити у школі. Комп"ютери мають безболісно транслітеровувати тексти. І тоді не будемо мучитися з тим, щоб відчитати чергове повідомлення з електронної пошти.
Щоправда, багато хто бачить у самій наявності латинізованої графіки спроби відірватися від світу кирилиці, читай, "русского мира". Але ж сама Росія вже впорядкувала партизанщину в цьому питанні! А з іншого боку, сучасна Сербія нарівні й вільно використовує обидві графіки — як у газетах, так і на вивісках чи дороговказах. І при тому аж ніяк не відходить від своєї давньої кириличної традиції.
3 
1
Коментарі
14