До 1918 року Європа існувала й бачила себе в межах імперій. Революція 1917 року в Росії і закінчення Першої світової війни призвели до розпаду європейських континентальних імперій — Російської та Австро-Угорської. Але це не змінило концепції заграбувань.
До 1939-го Європа поринула в смугу експансій. Нацистська Німеччина нестримно перетворювалася на континентальну імперію з непрогнозованим постійно зростаючим апетитом. Сталінський СРСР прагнув як мінімум відновити територіальну цілісність Російської імперії, а як максимум — захопити всю Європу. Гітлер про свої плани говорив відкрито. Сталін їх маскував. Однак на початок Другої світової війни стало очевидно, що Європа вже поділена двома тиранами, які вимірювали силу кількістю дивізій, танків і літаків. До Німеччини і СРСР приєдналася ще одна країна, азіатська, — Японія.
Решта світу жила безтурботно. Провідні демократії Європи — Англія і Франція — не мали змоги озброюватися так нестримно, бо це позначилося б на їх добробуті. Європейські держави були занадто егоїстичні, щоб замислюватися про небезпеку.
Проте Друга світова війна розпочалася. Але до середини 1941 року її ініціатори, Німеччина і СРСР, стали ворогами й це врятувало Західну Європу від загибелі. Німеччина та Японія, зазнавши поразки, змушені були відмовитися від агресивної політики. Вони швидко відновили економічну могутність і за декілька десятиліть посіли провідні місця у світі — але вже без допомоги зброї.
Радянський Союз із великої війни вийшов переможцем. Однак окупація Східної Європи, підтримка режимів далеких соціалістичних країн, як-от Куби чи В'єтнаму, війна в Афганістані призвели до втрати радянського впливу у світі і краху економічної системи СРСР. Як і у випадку з Німеччиною та Японією, зброя не гарантувала політичного й економічного домінування і створювала лише видимість всесилля. 1991 року КПРС віддала владу так само легко, як і захопила її 1917-го. Радянський політичний вплив у Європі, заснований на військовій присутності і силі, завершився для СРСР нищівною поразкою, яку можна порівняти з поразкою Німеччини та Японії у Другій світовій війні.
Здавалося, що, подібно до Німеччини та Японії, Росію ця поразка мала б дечого навчити. Після десятиліття нестабільності, на початку 2000-х РФ постала провідною економічною державою. Її сила визначалася не танковими дивізіями й кількістю боєголовок, спрямованих на Західну Європу й США, а нафтою, газом та іншими видами сировини, що експортуються всьому світу. Виявилося, економічний вплив — ефективніший і дешевший за підпорядковування військовим тиском. До 2014 року росіяни стали багатими туристами та вигідними клієнтами, що витрачають гроші, зароблені на постачанні сировини.
Та в Росії залишилася проблема — відсутність демократії. Роки президентства Бориса Єльцина принесли ринкову економіку і свободу, але не створили демократичних інститутів, що забезпечують громадянські свободи суспільства, незалежний і непідкупний суд. Не без допомоги Єльцина до влади в Росії прийшов колишній офіцер КДБ. Підстаркуватий Єльцин передав йому управління країною так, як підстаркуватий Гінденбург вручив у Німеччині канцлерство Гітлерові.
Отримавши владу, Путін позбавив народ права голосу в управлінні країною. Вибори маніпулювалися, ЗМІ повністю підпорядковувалися державі. Парламент, суди й силові відомства у центрі й на місцях стали залежними від Кремля.
При цілковитій безкарності і відсутності громадського контролю виховані КДБ російські керівники повернулися до радянських принципів військового тиску. 1999 року тамтешня армія повторно вторглася в Чечню. У серпні 2008-го російські війська перетнули державний кордон Грузії, удавшись до гітлерівського прийому: мовляв, для захисту інтересів співгромадян, які проживають за межами імперії.
Виник небезпечний прецедент. Із поліпшенням економічного стану спокуса використовувати армію проти слабкого супротивника в уряду РФ зросла.
На відміну від класичної військової інтервенції Грузії 2008 року, військову операцію в Україні російське керівництво поєднує з економічним тиском. Є щось незвичне в тому, що окупацію України Москва супроводжує вимогами виплатити мільярди доларів за постачання газу.
Дивно, що ці абсурдні правила гри прийняв поки що не сформований уряд України. Він досі відмовляється усвідомити і пояснити людям, що Москва оголосила Києву війну. Час зрозуміти: переговори про нові умови постачання газу — відволікаючий маневр Путіна. Найближчим часом постачання російського газу в Україну все одно припинять під тим чи іншим приводом. У такій ситуації Україні слід поводитися інакше: виставити Кремлю рахунок за військові дії проти неї, зокрема — за анексію Криму.
Україні час позиватися до Росії. Із березня 2014 року не лише Україна, а весь цивілізований світ має справу з державним рекетом Москви, що не відрізняється від атомного шантажу. Немає жодної різниці між фразою "здайтеся, бо відключимо газ" і "здайтеся, бо натиснемо ядерну кнопку". Газ у руках російського уряду є лише одним із різновидів зброї масового ураження. Газовий шантаж Кремля — своєрідна артпідготовка перед військовим вторгненням у Європу. Із ворогом треба боротися його ж зброєю, зокрема — виставляючи рахунки на мільярди.
3 
1
Коментарі
1