На похороні Бориса Олійника я розговорився із дрібним клерком, який забрів провести в останню дорогу великого поета. Так собі знічев'я запитав:

— Ви про солому для Верді щось чули?

— Верді й солома — ви що, жартуєте? — здивувався клерк. — Високе мистецтво і паливо для селянської хати?

— Джузеппе Верді жив і помирав у Мілані, де знаменита опера "Ла Скала". Міланці любили його мало не як Бога, бо в музиці він і був Бог. Помирав у великих муках. Гомін вулиці не давав спокою. Тоді шанувальники маестро навезли в місто силу-силенну соломи і заслали нею вулицю композитора, щоб йому було згасати тільки у звуках його геніальних мелодій.

Ішлося не про солому, а про уміння міланців віддати шану своєму співвітчизникові.

Згадалася мені ця розмова на Байковому цвинтарі у зв'язку з ідеєю президента Володимира Зеленського називати вулиці іменами живих митців і героїв. Ідея не з нових. Ще за життя Олександра Білаша і Бориса Олійника їхніми іменами назвали гімназію і музичну школу у Градизьку і середню школу в Нових Санжарах на Полтавщині. Та й тільки. А ось вулиць з іменами цих велетнів нема й після смерті ні в Києві, ні в Полтаві, ні деінде. Лиш у Градизьку ім'я Білаша присвоєно вулиці, де стоїть його батьківський дім.

Колись з Олександром Івановичем Ковінькою, великим нашим гумористом і страдником ГУЛАГу, ми обговорювали увічнення в Полтаві його загиблих у вогні репресій побратимів. Яке відношення до Полтави мали Фрунзе чи Енгельс, які їхні заслуги перед древнім українським містом, якщо в ньому нема вулиць Пилипа Капельгородського чи Петра Ванченка?

Олександр Іванович пожартував: "Тут, Іване, спрацьовує принцип: убери пень, то й він буде хорошень. Фрунзе роблять таким пнем, а хто для тих, хто називає й перейменовує, якийсь Пилип чи Петро? Пенька роблять за Панька, так і живемо".

Скажете, декомунізація прибрала багато пеньків. А кого ж роблять Паньками? Пішла мода на нових ідолів, як правило, зі сфери політики. Були леніни, косіори, постишеви — стали чорноволи, бандери, шухевичі. Тут не про те, що вони гідні чи ні пошанування — а про те, що їх тулять до всіх міст і вулиць, де про них ніхто й не чув. Найменування пам'ятних місць новим набором зі сфери політики, тільки іншого ідеологічного штибу, стає явищем таким же неприйнятним, як і засилля імен радянських вождів у топоніміці українських міст і сіл.

Час усе вирішить і розв'яже. Щось приживеться, а щось ні. Гарно будяк цвіте, ніхто не рве, хіба що для відварів і настоянки. І я почав із соломи для Верді не для того, щоб говорити тільки про увічнення чи пошану тих, хто відійшов у кращі світи, а про повагу до тих, хто ще живий. І не обов'язково масштабу Верді чи нашого Тараса — масштабу самого народу, а це ніяк не менше постатей геніїв.

Ніхто не вимагає соломою вкривати вулиці, де живе український люд. Але й обіцяти народові мир та достаток й одночасно тримати його у чорному тілі і дерти з нього шкуру — яка держава може собі дозволити таке на початку третього тисячоліття? А наш ошуканий народ живе у тому чорному тілі ось уже чверть століття.

Борис Олійник писав: "Новий хазяїн світового чину Твій рід і люд наївний, мов курей, Заманить вміло в імпортну торбину, І Україну нарече Юкрейн". Він, сповідуючи ідею розвитку історії по спіралі, сподівався, що наш народ у своїй державі сягне сили і гідності. Так, його обманули двома революціями. Так, він помилявся у вірі й надії, у вождях і провідниках, але хтось же має розірвати цей ланцюг невдач. Президентські і парламентські вибори мають стати оцим хтосем, та чи стануть? Чи справлять нові обіцянки претенденти не на полковницьку чи генеральську папаху, а на президентську й депутатську булаву? Хто вистелить народові не солому, а гарантію його гідного життя на рідній землі? Чи народу скажуть, як уже не раз було: сьорбайте, хлопці, юшку, а риба насподі? У нас же в політиці заведено люд виціловувати до втрати пульсу, а не любити. Всього можна чекати, аж до гирлигою по ребрах.

Ми хочемо жити в країні, де були б вулиці не тільки вождів і борців, а й звичайних трудяг і наших сучасників. Де б шанувалися праця, слово і голос, але насамперед шанувався народ, яким управляли не носії тугих калиток, а розум, совість і честь. Де б кожен був Верді і Тарасом чи, як уже входить у тренд, кожен почувався президентом. Де б декомунізація чи денаціоналізація не ставали стерилізаціями історії і сучасного чину, а давали рости квітам, аби не родили бур'яни та будяки з усякими карантинними дивоглядами. Не для того, щоб сто літ свиней пасти, а щоб сто літ жити у щасті. І щоб наш сад не минали солов'ї. Це буде. Коли? Про День Пришестя знає лиш Господь, — писав Борис Олійник. Та думається, цей день уже на порозі.

×