Події розгортаються переважно за планом Москви

 

У ніч на суботу Кучма привіз із Мінська історичні, за його оцінкою, домовленості. Замість протоколу цього разу там підписали меморандум.

Ним, зокрема, передбачено припинення застосування зброї, зупинка підрозділів і формувань на позиціях станом на 19 вересня, заборона на застосування всіх видів зброї та наступальних дій, а також на польоти бойової авіації, в тому числі безпілотних літальних апаратів, за винятком апаратів ОБСЄ. Не можна тепер мінувати околиці населених пунктів, а встановлені пристрої належить розмінувати. Проголошено також відвід великокаліберної зброї на відстань не менш як 15 км з кожного боку, аби утворилася 30-кілометрова зона безпеки.

Що ж, кроки у бік миру й справді задекларовано серйозні та обнадійливі. І вони дуже б нас потішили, аби не добряча, розміром з бочку меду, ложка російського дьогтю: домовлятися про виведення з території України іноземних збройних формувань і загонів найманців, тобто про основну гарантію миру, Москва своїм найманцям заборонила.

Європейський Союз, звісна річ, привітав підписану угоду і закликав "всі сторони до повної її імплементації".

Росія устами посла Зурабова також зраділа і на правах "спостерігача" оголосила: домовленості "начнут выполняться через сутки".

Задоволення Москви зрозуміле. Події розгортаються переважно за її планом. Вона імітує прагнення миру в Україні, залишаючись при цьому формально не воюючою стороною, котра, хай повільніше, ніж гадалося, проте відвойовує нові й нові землі сусіда.

Європа ж виклала на стіл фактично всі свої козирі у вигляді санкцій проти Росії і далі просуватися не хотіла б. Адже "далі" означає безпосереднє втручання в чужу, як їй досі здається, війну. Тобто — постачання Україні зброї, здатної зупинити агресора. Це все-таки лячно, з огляду на ядерний чемоданчик Путіна. Тож лідери "старої сеньйори" чіпляються й за найсумнівніші домовленості. Навіть за димову завісу, що імітує перемир'я. Саме тому жоден з 480 гарматних і автоматних обстрілів позицій українських сил, що вчинила російська армія вкупі з найманцями, Європа не зафіксувала як серйозне порушення попередньої мінської угоди. І нині саме тому вдає, що повірила в нові слова й підписи Росії та її озброєних маріонеток.

Суботній вечір, коли настало "через сутки", і неділя з понеділком, що спливли за ним, серйозно підірвали мирні сподівання. За повідомленнями від наших армійців, "незаконні збройні формування продовжували обстріли позицій" українських сил, зокрема в районах населених пунктів Піски, Редкодуб, Центральний, Золотоє, Розсипне, Приовражне, Нижня Кринка в Донецький області. Під тиском регулярних військ Кремля наші хлопці відійшли зі Жданівки, Розівки та Юнокомунарівська — щоб уникнути оточення. Російські загарбники здійснили потужну артилерійську атаку під Маріуполем, шалений вогонь було кинуто на Донецький аеропорт. До Луганська ввійшла нова колона російської броньованої техніки, державний кордон України в обидва боки перетнули дві сотні військових фур з невідомо яким вантажем. У зоні війни розгорнуто підготовку до централізованої контрбатарейної боротьби проти артпідрозділів українських військ: із Росії прибули відповідні фахівці. І все це — на тлі концентрації ударних армійських груп у Криму і з ростовського боку.

Така активність не залишає сумніву: Росія використовує мінські домовленості як димову завісу: вони мають приспати Європу і зв'язати руки законослухняній Україні.

Путіну конче потрібен сухопутний коридор у Крим. І потрібен до зими, вкупі з херсонським водоканалом. І доки він не проб'є цей коридор або не роз'юшить голову об щось тверде, годі нам сподіватися на реальне перемир'я, не кажучи вже про справжній мир.

Путін відчув нерішучість. І Європи, що замість допомогти українцям чимось високоточним, на що було зважилася, знову перейшла в режим очікування. І нерішучість США, які "замість протитанкової зброї та дронів, вкрай потрібних українській армії", нагородили Порошенка зливою оплесків і "пообіцяли нову партію бронежилетів, інженерного обладнання й патрульних човнів", наче ними можна зупинити Москву.

Та й ми дали слабину. Не лише нашвидкуруч ухваливши принизливий закон "Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей", названий у народі законом про особливий статус ДНР і ЛНР. Це якось ще можна зрозуміти. Але ми ще й дозволили втрутитися в документ про асоціацію з Євросоюзом.

Україна не тільки зізналася перед світом і агресором, що нам фактично нічим воювати з противником рівня Росії, а й створила для загарбників та їхніх посібників максимально комфортні правові умови. Ми наперед простили "особам-учасникам подій на території Донецької та Луганської областей" їхні злодіяння. Навіть терористами і бандитами заборонили собі їх називати, аби не завдати зрадникам і вбивцям моральної травми — от вони нині й розходилися. Навіть ті, хто став замислюватися над відповідальністю і планував залишити лави ДНР і ЛНР, тепер відкинув сумніви: мені за це нічого не буде. Змию з рук кров, візьму довідку у Біса чи в Мозгового, що нікого не вбивав і не катував — та й житиму. А поки що всі вони активно допомагають Путіну розширювати зону майбутнього "особливого статусу" і пробивати коридор з Донбасу на Крим.

×