У Росії йде до того, що Сталіна невдовзі викопають з-під кремлівської стіни і знову водрузять у мавзолеї поряд із Леніним.
А може, навіть замість Леніна, бо, на новітні переконання росіян, внесок Сталіна у зміцнення їхньої державності та російської слави не на один порядок перевищує заслуги нетлінного "вождя світового пролетаріату". Ще б пак: Ленін зруйнував жовтневим переворотом могутню державу, а його "вірний наступник" — відродив її з попелу, приростив землями і поставив серед перших у світі.
Апологетика Сталіна, що триває протягом багатьох останніх років, які збігаються з роками правління Путіна, не знає аналогів у світі — ні за кількістю "історичних" досліджень, ні за тиражною масою, ні за безоглядною патетикою.
Потреба російського суспільства?
Чи "соціальне замовлення" його амбітного лідера?
Для Росії це звична річ: коли Сталін свого часу захотів вживити у свідомість підконтрольних мас ідею сильного — аж до крові — правителя, він замовив Ейзенштейну фільм про Івана Грозного.
А Путін не лише замовник книжок про Сталіна, не лише активний прибічник ідеї переосмислення заслуг вождя перед Росією, а й активний споживач таких досліджень. Вони живлять один одного — безтямні апологети і чинний президент. Між ними відбувається обмін ідеями і енергіями. У цьому не було б нічого страшного, якби воно не вихлюпувалося на зовнішній світ реальними загрозами. У нашому випадку — війною проти України в ім'я відновлення "історичної справедливості".
Пам'ятаєте основні постулати виступу Путіна перед своїми парламентаріями і заяви, зроблені перед телекамерами? А тепер порівняйте з тим, що проповідують улюблені путінські автори: "Коли нас сьогодні закликають дотримуватися міжнародного законодавства, ми просто маємо спитати: з якого моменту? На яке число, рік і місяць кордони країн стали остаточно "легітимними"? На 1 серпня 1914-го? На 1 вересня 1939‑го? Може, на 9 травня 1945-го? Кордони завжди відбивають політичну реальність. Немає нічого більш мінливого, ніж кордони. І немає жодної дати, починаючи з якої всі країни визнали кордони непорушними" (Микола Стариков. "Сталін. Згадуємо разом").
Отже, кордони лише відбивають "політичну реальність", а змінити реальність — немає нічого простішого. Так, напевне, вирішив Путін і пішов перекроювати на свій розсуд європейські кордони.
Ви скажете: те, що робить нині кремлівський коротун, за ідеями і почерком більше нагадує Гітлера, ніж Сталіна. Я не заперечуватиму. Образ Сталіна Путін вдягає для росіян, для внутрішнього вжитку. Мовляв, я такий же сильний, і взагалі: "Там, де Путін, там перемога". Поряд зі Сталіним він мріє закріпитись у російській історії. А для всіх нас, для світу, він, звичайно ж, — Гітлер. Гітлер і за ідеєю національної великодержавності, і за претензіями на світове лідерство, і, звісно, за поглядами на світовий порядок і бажанням його перекроїти.
Саме за Адольфа Гітлера українці повинні мати сьогодні Володимира Путіна. Бачити в ньому агресора, загарбника, що прийшов на наші землі, аби встановити свій порядок. Цей порядок може декому видаватися кращим за наш, як і Путін може комусь здаватися симпатичнішим за тимчасових Турчинова з Яценюком чи за прийдешнього Петра Порошенка з командою. Але цей порядок несуть нам на багнетах загарбників, нав'язують через полум'я і кров, намагаються вкоренити через приниження національної гідності українців і демонстрацію власної зверхності. Це — чужий порядок. Він не може бути для нас кращим.
Путін — хороший, напевне, правитель для Росії. Сьогодні вона аж захлинається у захваті від його перемог — таке буває, коли не думати про наслідки. Ще кращим правителем був для німців Гітлер: він і країну з руїни підняв у важкий для неї історичний період, і безробіття ліквідував, і в європейські лідери вивів, і, головне, повернув німцям гідність та віру у себе. У Німеччині за це носили Гітлера на руках, за її межами — поважали і навіть захоплювалися. Але так було, доки він вирішив обдарувати своїм генієм інші країни, встановити й у них німецьку модель життя.
Тож ті, хто мріє сьогодні в Україні стати під руку Путіна — напряму чи через проголошення на першому етапі "незалежної республіки", байдуже — Донецької чи Луганської — насправді живуть в очікуванні Гітлера. В очікуванні Гітлера, якого не цікавлять ні одномовні з ним мешканці України, ні їхній добробут, ні тим паче — свобода і демократія, якими в російському рейху вже практично й не пахне, у чому поступово переконуються силоміць приєднані кримчани. Я вже не кажу про те, що підігрування загарбникові — це зрада. Зрада і собі, і державі, чого не поважають ні ті, кого ти зраджуєш, ні ті, під кого стелиш власну гідність.
Не любіть українську владу — її є за що не любити. Висувайте їй претензії, протестуйте проти наступу на права і свободи. Але робіть це гідно, не спираючись на чужі багнети. Не живіть очікуванням Гітлера — він і сам прийде, не чекаючи запрошення і навіть не питаючи вашої згоди — як зробив уже на Донбасі. Адже гітлери завжди приходять у чужі землі не допомагати, а брати те, що вважають своїм. Або — згідно з "політичною реальністю", яку перед тим самі ж і оновили.
3 
1
Коментарі