Нинішня виборча система в Україні стала логічним результатом і консервацією "кучмізму". Бо саме за президентства Леоніда Кучми вона була задумана й запущена.
Цей тихий номенклатурний державний переворот розпочався 1999 року, коли були збільшені повноваження президента — із чотирьох до п'яти років. Пізніше те саме зробили й для депутатів усіх рівнів. При цьому ніхто не запитав згоди народу.
Від радянського періоду нам у спадок залишилася мажоритарна система виборів. Згодом вона проявила особливості. Скажімо, лише на Заході і Сході в округах могли перемогти ідейні кандидати — відповідно націоналісти й комуністи. Усю іншу територію країни поступово поділили багатії та промисловці. Кандидатам, які мали гроші чи інші ресурси, перемогти було значно легше, ніж якомусь вчителеві, лікареві чи письменникові. Вони приїжджали в округ із командою, домовлялися з місцевою владою, наймали агітаторів. А заодно робили конкретні речі: ремонтували дороги, встановлювали опалення в дитсадках, проводили газ чи водогін тощо. Тобто вкладали кошти у виборців, а за це отримували мандат.
У парламенті такі депутати діяли незалежніше, ніж партійні. Тож Верховну Раду час від часу "трясло". При Кучмі в ній кілька разів відбувалися "перевороти", метою яких було здобуття крісла спікера. Бо саме ця посада давала змогу президентові керувати парламентом.
Змішану виборчу систему — поєднання мажоритарної та пропорційної — запровадили у вересні 1997 року. За нею половину народних депутатів обирали в округах, тобто парламент все одно залишався не до кінця керованим.
Здавалося, що пропорційна система — коли до парламенту обирають за сформованими партіями і блоками виборчими списками — цю проблему вирішить. Адже депутати мають підкорятися партійній дисципліні. А щоб убезпечитися від бунтів, достатньо ввести імперативний мандат.
Ющенко, Тимошенко і Янукович формують нині ради усіх рівнів
Відтак усьому народу почали розповідати нову казку: про те, яке це благо — партійна система виборів. Мовляв, парламент швидко структурується, а партія-переможниця братиме на себе не лише владу, а й відповідальність за країну. Закон про пропорційну систему виборів ухвалили в березні 2004 року. Зміни стосувалися й виборів до органів місцевого самоврядування.
Усі карти Кучмі і його оточенню з посилення монополії на владу сплутала помаранчева революція. Народ вийшов на Майдан, протестуючи проти нахабних фальсифікацій результатів президентських виборів. Але при цьому лише допоміг одній олігархічній групі перемогти іншу. Ніхто не спромігся спрямувати енергію — зміну виборчої системи.
Тепер уже можемо говорити про її вади. Скажімо, за останні п'ять років більшість у Верховній Раді мінялася кілька разів, були й "помаранчеві", й "біло-блакитні" уряди, та ніхто жодної відповідальності не поніс. У будь-якому разі жоден "бандит" до в'язниці не сів. А країну як лихоманило, так і продовжує трясти.
Виграли хіба що партійні лідери. Бо тепер вони майже одноосібно формують виборчі списки, а отже, продають прохідні місця. До того ж нині навіть олігархи, що купили мандати, залежні від очільників партій. І це їм не надто подобається.
А народ взагалі фактично відсторонений від влади, адже голосує тільки за партійний бренд. Обирає кота в мішку. Бо закриті партійні списки не дають змоги виборцям голосувати за конкретного кандидата. Таким чином фактично три людини — Ющенко, Тимошенко і Янукович — формують нині ради усіх рівнів, тобто законодавчу владу країни.
Рік тому спостерігачі міжнародної організації "За справедливі вибори" застерігали, що проведення виборів за пропорційною системою є для України передчасним, і рекомендували повернутися до змішаної системи парламентських виборів. Вважають, що вона мінімізує недоліки як мажоритарної, так і пропорційної систем.
Але до думки міжнародних спостерігачів не прислухалися. Відтак бачимо, що саме існуюча пропорційна виборча система із закритими партійними списками провокує політичні кризи. Бо законсервувала розвиток політичної системи й завела усіх нас у глухий кут. І скільки разів не проводилися б дострокові парламентські перегони, усе повторюватиметься. Країна тупцюватиме на місці. Адже ідеологічних партій у парламенті немає. "Наша Україна", з одного боку, і КПУ та Партія регіонів, з іншого, мають ідейні розбіжності лише із трьох питань: НАТО, російської мови і УПА. У БЮТу ж взагалі одна ідея: взяти якомога більше влади й утримати її якомога довше.
3 
1
Коментарі