420 років тому, а саме літа Божого 1589-го, Вселенський Патріарх Ієремія II погодився на піднесення статусу Московської митрополії. На той час Патріарх перебував у столиці Московії з пастирським візитом та для поповнення своєї зубожілої казни.
Власне, прибув він набагато раніше, і не російська гостинність затримала його аж на два роки. І не з молитвами роз"їжджав він по храмах християнської території, що перебувала під його пастирською юрисдикцією. Константинопольського гостя російський цар у змові з тодішньою церковною верхівкою запроторили до в"язниці й морили голодом, вимагаючи для країни патріархату. І таки досягли свого. "Дарував" Ієремія II таку милість, бо змусили. А до того 141 рік Московська митрополія була "розкольницькою", "неканонічною" і "неблагодатною", говорячи мовою сучасних ревнителів.
Отож у наших братів по вірі цього року не надто круглий, але ювілей. Та навіть коли дата "покруглішає", відзначатимуть її навряд чи. І не лише через не дуже виграшні обставини народження Московського патріархату. А тому, що будь-який ювілей провокує історичні екскурси, а при першому ж такому зануренні випливе неодмінно 15 грудня 1448 року. Тоді вперше було обрано Московського митрополита — також без згоди Вселенського Патріарха. Це стало можливим унаслідок вимушеного і тимчасового, через історичні обставини, перенесення Київської кафедри спочатку до Володимира, а потім — до Москви. Також згадається 1380 рік, коли монголо-татарську орду з наших земель вигнали, але патріарший престол із північної столиці до Києва не повернули, хоча кожен із тамтешніх предстоятелів іменувався "митрополит Київський і всієї Русі". А це все дати небажані, бо нагадують про незаперечний історичний факт: церквою-матір"ю щодо російської є українська церква, а не навпаки. І що коли 988 року був охрещений Київ, Москви не існувало навіть у вигляді поселення.
За часів СРСР дуже гучно, як для атеїстичної держави, наприкінці 1948-го відзначили 500-річчя російської церкви, а ще за чотири десятиліття — 1000-річчя хрещення Київської Русі.
І от рівно через 420 років після означених подій на святу київську землю приїхав Московський Патріарх Кирило.
Нинішня ситуація в українській церкві певною мірою нагадує оту давню, московську. З тією різницею, що автокефалію у нас проголосила не вся, а половина церкви. Але й у підпорядкованій Московському патріархату частині, за словами їхнього ж митрополита Софронія, є група, яка виступає за негайну автокефалію. Ще одна виступає проти. І є ті, хто нібито за автокефалію, але бояться сказати про це вголос. Тобто наявні серйозні передумови подолання церковного розколу, який до того ж стався не без тиску ззовні. Нинішній глава Московського патріархату за бажання міг би відіграти конструктивну роль. Але очікування у середовищі Української православної церкви Московського патріархату на те, що Кирило привезе рішення про надання їй автономії, як і сподівання очільників Київського патріархату бодай на зустріч з північним верховником, не справдилися.
Батюшки також нормальні сучасні люди і не на "ладах" хочуть їздити
Більш за те, Кирило неодноразово і безапеляційно висловлював переконання, що ідеєю автокефалії в Україні живе купка політиків, що помісна церква тут передчасна й українцям не потрібна. Тобто слов"янське християнство постало тут, виколисало віру, зокрема для Московії, і принесло в її землі, заплативши за це життям святого Києво-Печерської лаври Кукші, інших подвижників, яких тамтешні язичники вбили за проповідь слова Божого. А тепер усе це треба забути і славити під час недільних літургій чужеземного патріарха?
Багато хто, і я серед них, сприйняв слова Патріарха Кирила з образою. Чому політик, а Кирило постав під час свого візиту насамперед політиком, навіть братньої по крові держави має вирішувати, чи потрібна нашому народові церква, яку він сам колись збудував — і для себе, і для сусіда?
Запитання риторичне. Патріархат, який очолив Кирило, — це величезне міністерство у справах віри з солідним управлінським апаратом і служителями, яке треба утримувати на належному рівні. Батюшки також нормальні сучасні люди і не на "ладах" хочуть їздити, та і його святість носить не "Луч", а годинник швейцарської фірми Breguet вартістю понад 30 тис. євро. Тож на все це потрібні гроші, а розташовані на теренах України парафії УПЦ МП становлять близько половини від загальної кількості парафій Російської православної церкви і забезпечують у московську казну левову частку надходжень. Не кажучи вже про те, що з остаточним відходом від Москви українська церква повертає собі унікальний статус церкви-матері з усіма своїми коренями і славною історією, а московська перетворюється в очах християнського світу на церкву-дочку.
Одну з багатьох. Такого Патріарх Московський допустити не може. Однак помісна церква в Україні все одно буде. Бо вже сьогодні, згідно з опитуванням Інституту політики, 39% громадян України вважають себе вірянами Київського патріархату, і лише 24% — Московського. Отже, процес побудови української церкви історично неминучий.
5 
1
Коментарі
6