У політиці не можна запізнюватися. Франсуа Малерб, один з корифеїв французької поезії XVI століття, писав оду на смерть дружини президента Вердена аж три роки, але коли її закінчив, Верден знову одружився. Його ода уже нікому була не потрібна.
Михайло Горбачов явно запізнювався з оцінкою ситуації в національних республіках аж до того, що вони стали самостійними державами, а він зостався президентом держави, яка зникла, і тільки тоді зрозумів, що зайвий на чужому весіллі.
Буває. Що суджено, то не розгуджено. Леонід Кравчук досі пишається, що він перший президент незалежної України — наче зірвав вінок у цнотливиці. Але що з його першості, якщо вона закінчилася всезагальним убозтвом і десятитисячною інфляцією, втратою ядерної зброї і найбільшого у світі пароплавства? Ні, ну, перший, так і серед пічкурів бувають не десяті. Є й перші зустрічні, є й перша чарка, є, і це ого хто, перша скрипка, все буває перше і вперше. Головне — що важить і чим вартісна та першість.
В українській політиці перших багато, принаймні тих, хто себе такими вважають, але всі вони з дрібного кола. Тих, кого в старі недобрі чи добрі часи вважали клерками десятого ряду. Клерки прорвались у політику, і що дала її клерколизація?
Вам нагадати? Спізнення — бич української політики від її першопочатків. Я не про ту шпандьористу шокову терапію, за брак якої дорікають нам бальцеровичі і компанія і яку тепер накинули на українців як обух на вівцю перед зарізом. Я про інше спізнювання. Це правда, що в більшості на місцях прийшли до керма люди з якихось не перших ешелонів партійно-радянського апарату, часто-густо перефарбованих, і саме вони допустили розгул криміналітету в усіх сферах і галузях і, власне, закумалися-засваталися з ним, і досі це дає себе знати в рейдерстві й активізації тітушок, незаконних збройних формувань. Влада на всіх рівнях спізнилася з придушенням цієї біди і навіть потурає їй. За Конституцією ми правова і соціальна держава, а де вона, на сторожі кого вона стоїть?
Сучасний гумор каже, що всі погані дружини починали як хороші наречені. Українська держава теж видавала себе за хорошу наречену, але одержавши рушники від народу, поводиться з ним, як люта мегера. Вона спізнюється з реформами, які здатні створювати реальне виробництво і гарантувати стандарти пристойного життя, але цілу чверть віку нав'язує країні все, що її руйнує. І чи це спізнення, чи свідома втрата часу для втрати держави?
Подивіться і порівняйте, де ми спізнюємося. Проїдьте дорогами в сусідніх Польщі чи Білорусі, в країнах Балтії — у них все, як у Старому світі. А в нас що? Те, що російські дотепники визначили досить чітко: "Плохие дороги требуют проходимцев". Ми ж з вами що, такі галайди, що варті таких шляхів? І чому спізнюємося в елементарному? Скидаємо все на корупцію, а вона з неба до нас скочила?
Боремося з нею, аж кисень з азотом скриплять, а її дедалі більшає й густішає. І вже за вказівками з Вашингтона і Брюсселя понастворювали всіляких антикорупційних контор, а вона не дається до рук і край. Чому? Бо боротьбу з корупцією очолюють головні корупціонери. І хто ж запізнюється з вигнанням цих головних пройдисвітів? Чи не ми з вами? І чи зійдуться докупи дві неділі, щоб розірвати зачароване коло?
Не крячу, не каркаю, а віриться в таке не дуже. Наші спізнення в політиці, в найпростіших її практичних вимірах ведуть нашу державу на панель політичної розпусти. Невиконання ухвал українських судів стало традицією, тепер Україна не виконує уже й рішень Європейського Суду з прав людини. А є ж у нас Міністерство юстиції, читай — справедливості. Запізнення справедливості — хіба це не розпуста, якою держава інфікує своїх громадян? А, власне, це й не запізнення, а державний курс, а кому, хіба що на глум, спаде на думку називати таку державу правовою?
Надто багато і надто часто Україна дає хука, щоб говорити про її спізнення вибачливо. Її пенсійна і медична "реформи" — це як до Москви — "гох", а в Москві — "ох". В задумі — угору, в результаті — в проваллі. Мало того, що ці "реформи" воюють з Конституцією, так вони ще у війні з людиною як суспільною цінністю. І тут уже не про спізнення з розв'язанням гострих суспільних проблем мова — річ про переродження держави як влади народу. Держава стає творцем антилюдського терору проти своїх старих громадян і проти свого майбутнього.
Схоже, що тих, хто сьогодні голосує за такі "реформи", дурний піп хрестив, у політиці їм не зійти на еверести, то чому дозволяємо їм нудити нашою землею? Чому даємо їм зубами держатися за булаву?
І хай не тішить вас думка, що й злодій просить у Бога, щоб красти. Антихристів розвелося у нас достогибелі, вони й у храмах уже торгують крамом, а храм для них — і вітчизна з нами в ній сущими. Спізнюємося ми, браття, з вигнанням їх із святинь, безбожно спізнюємось. А вони ж водять із собою на нас кирпату свашку. І як нам спекатися цього політичного солітера, якщо ми й самі не без гріха, багато думаємо-гадаємо і не поспішаємо жити так, щоб мати сіно у черевиках?
Спізнюємося закривати абсолютно не потрібну паразитичну структуру "Нафтогаз України", і вона видоює з українців мільярди для премій двом пройдисвітам і купі нероб. Спізнюємося закривати відплив мільярдів у офшори і повертати їх додому. Спізнюємося рятувати онкохворих і діабетиків, і даємо мадам Супрун виступати з маразматичними порадами для папуасів. Що супроти цього якісь оди якогось Малерба чи навіть запізніле прозріння Михайла Горбачова на уламках імперії? В Україні ніяка гора не народжує навіть мишу, політики гріють зуби на сонці і нагрівають руки на нашій біді. І хто відає, в яке провалля здадуть вони Україну, якщо й далі морочитимуть нам голови?
2 
1
Коментарі