— Оксана Макар, як і троє її ґвалтівників — діти 1990-х. Країна та суспільство тоді були не в кращому стані. Психологічно слабші люди деградували, й це впливало на їхніх дітей. Дітки виросли, а з ними й проблеми, — каже провідний науковий співробітник Інституту психології ім. Костюка кандидат психологічних наук Наталія Бастун, 62 роки.
Говоримо про причини й наслідки злочину, який трапився в Миколаєві 9 березня. Тоді троє молодих чоловіків зґвалтували та підпалили 18-річну Оксану Макар.
Як пояснити бурхливу реакцію суспільства на цю справу?
— У країні, де специфічно функціонує судова система, органи правопорядку, закон, у людей накопичується обурення. Можливо, громадськість опосередковано підігріта судами над відомими політиками — Луценком, Тимошенко. А "прорвало", коли скривдили "маленьку людину", яку суспільство вважає "своєю".
Які негативи від такої емоційної реакції?
— Ми реагуємо на наслідки, а не на причини. Цього сплеску вистачає на одноденне "обурення", але не на вирішення довгострокових негараздів. Наприклад, гроші держбюджету йдуть на соціальні служби, які мають працювати з дітьми з проблемних сімей. Хто спитав, чим займалися ці служби, коли Оксана була ще дитиною, підлітком? Усім вона була не потрібна.
Чому соціальні служби не справляються з обов'язками?
— Вони працюють, як бюрократичний апарат із притаманною для нього бутафорною статистикою й звітністю. Водночас на низових ланках — хронічне недофінансування, що змушує навіть ідейних людей складати руки. Керівники соціальних служб сповідують не кращі традиції комсомольських апаратників. Але чому тут дивуватись — у нас керівництво держави таке ж.
Коли стало відомо, що Оксана Макар не працювала, випивала, частина людей припинили їй співчувати. Чому?
— Зневажливе ставлення до людей нижчих соціальних груп притаманне багатьом суспільствам, але в різній мірі та формах. З попереднім життям Оксани не все просто, і це дає можливість суспільству зрозуміти соціальні причини того, що сталося. Не можна допускати логіку "якщо ти повія, співчувати тобі не треба". Співчувати треба. Не як дівчині з неоднозначною репутацією, а як колись скривдженій дитині, якій ніхто не дав шансів на інше життя.
Чого ця трагедія має нас навчити?
— У дитбудинках багато дівчат і хлопців, чиї батьки по тюрмах чи психічно хворі, алкоголіки або наркомани. Існує західна практика, коли таких дітей передають на виховання іншим сім'ям. Їх не усиновлюють, вони можуть бачитися з біологічними батьками. Але пізнають життя в нових родинах, які готові нести цей хрест. Нам треба щось подібне.
2 
1
Коментарі
44