Не треба грати з метою виграти. Варто грати, щоб не програти. Цю пораду майстра настільної гри сутороку японський письменник Кенко вважав слушною і для політиків. Хтось може покпинити, чи варто вважати українських політиків і урядовців такими, що дбають про добробут держави й народу. Вони матимуть рацію. За 28 років української державності її чільники наповнюють здебільшого власні банківські калитки, а не гаманці простолюдинів.
Після пережитої епідемії виборів варто подивитися, чи ми в ході цієї напасті не програли. Не політики, а ми. Державці в нас не програють, навіть якщо їх відгонять із влади. Під гру в сліпої баби під час виборчої кампанії уряд недовиконав дохідну частину держбюджету за перше півріччя на 10 відсотків. Хто ж недодав цю десятину? Корумпована по самі вуха митниця. І куди пішли ці мільярди? Не в наші з вами гаманці, зрозуміло. Антикорупційні органи пожирають 8 млрд грн за рік. Справно одержують щомісяця сотнями тисяч гривень члени уряду, судді, прокурори — і життя в них як у Бога за дверима. У народу — сухоти в кишені, бо держава нібито для нього, й урядовці — друзі народу, але — дружок, дружок, та не твій пиріжок. Ось і крутися, як посолений в'юн.
То хто в чиї ворота забиває і що означає ця двоїста гра? Хто в ній перемагає? І кого переконують галушкові патріоти, що вони всі сили кладуть на благо України? Що надто, то вадко, але кому вадко — ось питання питань. І що це за гра, коли ми брешемо владі, то це — злочин, а якщо влада нам — то політика?
Ми граємо, щоб виграти, чи просто — не програти? Вам дали вибори відповідь на це запитання? Як на мене — не дуже. Чи не всі виборчі команди багато обіцяли або навіть не обіцяли, як той же "Слуга народу", а що від того буде кинуто народу як кістку з панського столу? Влада давала урочисті клятви МВФ і Євросоюзу — приватизувати все і вся, продавати землю, зняти мораторій на продаж лісу світові. Тобто — все у вашу пельку, а що — українцям? Знавці казали — ви ж бачите, все тримається на друкарському верстаті. Грошей катма, треба кредити, а народ звик чекати, то хай і почекає.
Життя стає лотереєю, яку виграють одиниці, котрі біля владного корита. Тільки не думайте, що там самі лише непорядні люди. Є ще й некомпетентні. Але чому виграємо в лотерею не ми з вами — порядні й фахові, а вони? Чи не ми, хороші й головаті, приводимо їх до корита? І чому вони вважають себе політиками? Чому за владу до знемоги хапався, скажімо, Гройсман із командою?
Та тому, що ми, порядні й компетентні, самі такі, як і ті, хто в нас виграє. Ми ж знаємо, що політики думають про народ, хоч вони ніколи не кажуть правди. Вішають нам локшину на вуха, і до корита під наші ручки дорогу знаходять.
Ми ось п'ять років жили, коли нам давали маленьку нитку, а з нас драли цілу свитку. А щось змінилося? Так, нам тепер у ноги кланяються, це правда, але за п'яти поки що кусають. Поки що? Почекаємо, може, в курки зуби виростуть і щось зміниться.
А чи зміниться? Правлять поки що не уми, а гроші, а де говорять гроші, там розум і правда мовчать. Мовчимо ми самі, доки забивають баки новими байками на старий лад. Мовляв, ринок усе сам відрегулює, хоча там, де він є, його таки регулює держава. Але нам, як і всі тридцять літ, розказують цю казку. Ще кажуть: хай поправлять молоді. Але — погань сивіє, та не старіє, а окоренкам своїм каже: їж, поки рот свіж. А ми, запитую, де? Де наша велика ложка?
Лис-олігархат — спить, а курей бачить. Ми ж ніби хоч і ликом шиті, та не в тім'я биті. Все бачимо й розуміємо, і що з того? Рахуба наша така заплутана, що ми ні в горшку, ні в мішку. Нам сказали — новеньких люби, бо так, мовляв, тепер. Не кажуть, однак, що скрізь інак: серцем люби, а руками тряси. Он як Франція трясе Макрона. Хто там кого любить, ще варто задуматися. Нам той урок любові й трясці зовсім не зайвий. Аби не було далеко дибати до того, що близько бачимо.
Та й німці не моляться на Меркель, хоча вона зробила для них багацько. І американці дають жару Трампу — а він же як-не-як, а виконує для них, що обіцяв. Світ не молиться на лідерів. Хоч і знає їм ціну й віддає належне. Нам треба навчитися й на своїх президентів, прем'єрів, депутатів, міністрів не молитися. А питати з них. Не давати їм спуску, аби не тягло наживатися на нашому горбі чи, крий Боже, на війні.
І питати не тільки з них, а і з некоронованих хазяїв життя — Коломойського, Ахметова, Григоришина, Пінчука, ну, й із Фірташа, але з нього спитає ще й Америка. Щоб знали, де чий каптан і чий карман. Щоб нами приведені до присяги не послизнулися на слизькому. Варто подумати, як організувати народний контроль за тими, кого обираємо. Не гріх повчитися цього в Бразилії й Південної Кореї, де президентів судять, як і рядових громадян за зло. Раз стали на таку стежку, то не в горох же вона повинна вести. На вітер не покладайся, не він меле, а ти.
Ми довго програвали, крий Боже програти і зараз. Думаймо й пильнуймо, щоб цього разу в нас не вкрали удачу. Щоб Україна не доспівалася, як невдаха піп до пустої церкви.
7 
1
Коментарі