Вівторок, 10 вересня 2019 06:31

Не доспіватися до пустої церкви

Автор: ВОЛОДИМИР КАЗАНЕВСЬКИЙ
 

Не треба грати з метою виграти. Варто грати, щоб не програти. Цю пораду майстра настільної гри сутороку японський письменник Кенко вважав слушною і для політиків. Хтось може покпинити, чи варто вважати українських політиків і урядовців такими, що дбають про добробут держави й народу. Вони матимуть рацію. За 28 років української державності її чільники наповнюють здебільшого власні банківські калитки, а не гаманці простолюдинів.

Після пережитої епідемії виборів варто подивитися, чи ми в ході цієї напасті не програли. Не політики, а ми. Державці в нас не програють, навіть якщо їх відгонять із влади. Під гру в сліпої баби під час виборчої кампанії уряд недовиконав дохідну частину держбюджету за перше півріччя на 10 відсотків. Хто ж недодав цю десятину? Корумпована по самі вуха митниця. І куди пішли ці мільярди? Не в наші з вами гаманці, зрозуміло. Антикорупційні органи пожирають 8 млрд грн за рік. Справно одержують щомісяця сотнями тисяч гривень члени уряду, судді, прокурори — і життя в них як у Бога за дверима. У народу — сухоти в кишені, бо держава нібито для нього, й урядовці — друзі народу, але — дружок, дружок, та не твій пиріжок. Ось і крутися, як посолений в'юн.

То хто в чиї ворота забиває і що означає ця двоїста гра? Хто в ній перемагає? І кого переконують галушкові патріоти, що вони всі сили кладуть на благо України? Що надто, то вадко, але кому вадко — ось питання питань. І що це за гра, коли ми брешемо владі, то це — злочин, а якщо влада нам — то політика?

Ми граємо, щоб виграти, чи просто — не програти? Вам дали вибори відповідь на це запитання? Як на мене — не дуже. Чи не всі виборчі команди багато обіцяли або навіть не обіцяли, як той же "Слуга народу", а що від того буде кинуто народу як кістку з панського столу? Влада давала урочисті клятви МВФ і Євросоюзу — приватизувати все і вся, продавати землю, зняти мораторій на продаж лісу світові. Тобто — все у вашу пельку, а що — українцям? Знавці казали — ви ж бачите, все тримається на друкарському верстаті. Грошей катма, треба кредити, а народ звик чекати, то хай і почекає.

Життя стає лотереєю, яку виграють одиниці, котрі біля владного корита. Тільки не думайте, що там самі лише непорядні люди. Є ще й некомпетентні. Але чому виграємо в лотерею не ми з вами — порядні й фахові, а вони? Чи не ми, хороші й головаті, приводимо їх до корита? І чому вони вважають себе політиками? Чому за владу до знемоги хапався, скажімо, Гройсман із командою?

Та тому, що ми, порядні й компетентні, самі такі, як і ті, хто в нас виграє. Ми ж знаємо, що політики думають про народ, хоч вони ніколи не кажуть правди. Вішають нам локшину на вуха, і до корита під наші ручки дорогу знаходять.

Ми ось п'ять років жили, коли нам давали маленьку нитку, а з нас драли цілу свитку. А щось змінилося? Так, нам тепер у ноги кланяються, це правда, але за п'яти поки що кусають. Поки що? Почекаємо, може, в курки зуби виростуть і щось зміниться.

А чи зміниться? Правлять поки що не уми, а гроші, а де говорять гроші, там розум і правда мовчать. Мовчимо ми самі, доки забивають баки новими байками на старий лад. Мовляв, ринок усе сам відрегулює, хоча там, де він є, його таки регулює держава. Але нам, як і всі тридцять літ, розказують цю казку. Ще кажуть: хай поправлять молоді. Але — погань сивіє, та не старіє, а окоренкам своїм каже: їж, поки рот свіж. А ми, запитую, де? Де наша велика ложка?

Лис-олігархат — спить, а курей бачить. Ми ж ніби хоч і ликом шиті, та не в тім'я биті. Все бачимо й розуміємо, і що з того? Рахуба наша така заплутана, що ми ні в горшку, ні в мішку. Нам сказали — новеньких люби, бо так, мовляв, тепер. Не кажуть, однак, що скрізь інак: серцем люби, а руками тряси. Он як Франція трясе Макрона. Хто там кого любить, ще варто задуматися. Нам той урок любові й трясці зовсім не зайвий. Аби не було далеко дибати до того, що близько бачимо.

Та й німці не моляться на Меркель, хоча вона зробила для них багацько. І американці дають жару Трампу — а він же як-не-як, а виконує для них, що обіцяв. Світ не молиться на лідерів. Хоч і знає їм ціну й віддає належне. Нам треба навчитися й на своїх президентів, прем'єрів, депутатів, міністрів не молитися. А питати з них. Не давати їм спуску, аби не тягло наживатися на нашому горбі чи, крий Боже, на війні.

І питати не тільки з них, а і з некоронованих хазяїв життя — Коломойського, Ахметова, Григоришина, Пінчука, ну, й із Фірташа, але з нього спитає ще й Америка. Щоб знали, де чий каптан і чий карман. Щоб нами приведені до присяги не послизнулися на слизькому. Варто подумати, як організувати народний контроль за тими, кого обираємо. Не гріх повчитися цього в Бразилії й Південної Кореї, де президентів судять, як і рядових громадян за зло. Раз стали на таку стежку, то не в горох же вона повинна вести. На вітер не покладайся, не він меле, а ти.

Ми довго програвали, крий Боже програти і зараз. Думаймо й пильнуймо, щоб цього разу в нас не вкрали удачу. Щоб Україна не доспівалася, як невдаха піп до пустої церкви.

Зараз ви читаєте новину «Не доспіватися до пустої церкви». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 203
Голосування Чи можливий мир на Донбасі за "формулою Штайнмаєра" (вибори+відведення військ+амністія бойовиків+особливий статус Донбасу)?
  • Так, пора закінчувати війну любими способами
  • Ні, мир буде тільки після перемоги
  • Потрібно далі проводити переговори та залучити до них США
  • Війна в Україні закінчиться тільки після повернення Криму
  • Ваш варіант (у коментарях)
Переглянути
Погода