Український виборець традиційно не любить представників влади. Протягом півтора-двох років після приходу будь-кого з президентів чи прем'єрів його рейтинг обвалюється так, що жодними політичними технологіями не забезпечити відкриту спадкоємність. Тож у влади, яка фактично є новою українською аристократією, є три шляхи протидії.
Перший — позбавлення народу виборів. Як це відбувається, добре видно на прикладі Києва, коли місто живе без виборного міського голови, а його функцію виконує призначенець президента. Подібна ситуація у чотирьох обласних центрах — Чернівцях, Херсоні, Миколаєві, Черкасах — та ще в кількохдесят менших містах і селищах.
Народ позбавили виборів почасти і шляхом збільшення терміну каденції місцевих рад із чотирьох до п'яти років. А ще раніше — різкого зростання суми, яку неофіційно має витратити кандидат у депутати на виборчу кампанію, щоб мати шанси обратися до ради. І як мета — обрання президента в парламенті представниками нової аристократії.
Але позбавлення громадян їхніх прав і свобод — процес тривалий. Тому панівній верстві необхідні інші механізми нейтралізації впливу виборця на формування влади. Такий механізм знайшли. Ним стали вибори в один тур. Цей спосіб простий, як усе геніальне, і дає змогу технологічними й адміністративними методами унеможливити перемогу небажаного кандидата. Водночас — підвищити шанси провладного висуванця, попри його низький рейтинг.
Однак існує проблема — президентські вибори поки що проводять у два тури. Для її вирішення розробили третій спосіб стратегічного управління голосами виборців.
Суть його в тім, що майбутній наступник чергового президента позиціонує себе як лідер опозиції. Такий кандидат отримує фінансування від олігархічних сімей, тобто від нової аристократії, але публічно виставляє себе істинним демократом, представником інтересів суспільства. Не добираючи слів, він критикує і владу, й олігархів. Щедро обіцяє те, чого чекає змучений народ: бандитам — тюрми, реприватизацію "прихватизованих" за копійки підприємств, соціальну спрямованість бюджету, підвищення можливості виборця впливати на рішення влади, боротьбу з корупцією. І, звичайно, — просте та швидке покращення життя.
Кандидат демонструє конфронтацію з владою, аж до закликів до її повалення. Суспільству нав'язують першочергове і найголовніше завдання — скинути чинний режим. При цьому заздалегідь не розкривають ані деталей майбутньої політики псевдоопозиційного кандидата, ані складу його управлінської команди, ані джерела фінансування кампанії.
Виборець, попри скептицизм та розчарованість у політиках, не може довго нікому не вірити. Особливо коли перед ним вимальовується картина боротьби "добра" у вигляді опозиціонера та "зла" в особі чинного президента. І що гостріше протистояння, то більше у людини вимикається раціонально-критична складова її вибору. То більше вона віддається емоціям. А далі — справа політтехнологів, які щоразу додають нові барви до старої картини, щоб дійство не приїдалося.
Унаслідок таких маніпуляцій президентом щоразу стає кандидат від нової аристократії. Природно, без жодних намірів виконувати обіцянки перед "холопами". При цьому і перші особи, і члени їхніх команд, і всі державні службовці високих рангів в етичному плані почуваються цілком комфортно, оскільки в становому суспільстві немає єдиної моралі. У кожної суспільної верстви своя мораль. Це дозволяє їм грати, не маючи жодних комплексів.
Але в цього способу контролю влади єдиний недолік — одноразовість обраних осіб. Друга каденція для них неможлива. Проте до наступних виборів у аристократії будуть готові кілька нових потенційних наступників.
2 
1
Коментарі
11