20-річний Ігор погано ходить і говорить. Але добре знає математику й фізику. Він інвалід I групи. Закінчив спеціальний інтернат для дітей з порушенням опорно-рухового апарату. Потім вирішив вступати до одного з технічних столичних вузів.
— На усному іспиті мене валили як могли, — згадує Ігор. — Я розв"язав усі задачі, відповів на всі запитання. Почали задавати додаткові. А у мене від хвилювання спазми в горлі — говорити не можу...
Мову хлопця зрозуміти важко, навіть коли він спокійний. Утім, як і почерк: його руки сковані паралічем.
— Не пам"ятаю, як вийшов з аудиторії, — продовжує він. — В очах темно. Тут до мене підійшов літній професор із приймальної комісії. Руку тисне, у самого на очах сльози. "Молодець, синок!" — сказав. Потім повернувся і пішов геть. А я все ж таки пройшов за конкурсом.
На усному іспиті мене валили як могли
Вони продовжують виживати у своєму світі хвороб, комплексів, переживань і депресій. Їх 3 мільйони — інвалідів різних груп і категорій. Близько 145 тис. — діти. У них є "своє" свято: 3 грудня — Всесвітній день інваліда. З цієї нагоди вони одержують пайки від соцзабезу, подарунки від місцевої влади і закордонних добродійників. Та ще, мабуть, надію, що ситуація змінюватиметься на краще.
Формально вони мають право на працю, освіту, участь у житті суспільства. Насправді реалізувати його може далеко не кожен.
32-річна Марина мріяла вчитися в інституті. Однак діагноз — дитячий церебральний параліч, а значить, інвалідність — робив її мрію примарною. У 1990-му мама дівчинки випадково дізналася про спеціальну постанову, згідно з якою інваліди I і II груп зараховуються до вузів поза конкурсом. Та щоб скористатися цією пільгою, треба мати дозвіл лікарсько-трудової експертизи. У міській експертній комісії Марина почула:
— Нащо воно тобі? З твоїми діагнозом і групою вдома сиди, книжки читай та пенсію отримуй. Припустимо, дамо ми тобі дозвіл. Вступиш, держава тебе вивчить, а далі що? Як на роботу будеш влаштовуватися? Хто тебе візьме? Хочеш вчитися — твої проблеми. Тільки радимо: нікому не говори, що ти інвалід. Тоді, може, й прослизнеш за конкурсом.
Марина "прослизнула", так і не скориставшись пільгою.
Проблему навчання студентів-інвалідів досі не вирішено, стверджує старший викладач англійської мови Міжнародного університету розвитку людини "Україна" 32-річна Вікторія Авер"янова. Вона працює з абсолютно глухими та тими, хто чує погано.
Радимо: нікому не говори, що ти інвалід
— Спеціально підготовлених викладачів, які б враховували психофізичні особливості людей з обмеженими можливостями, дуже мало, — каже Вікторія.
Ще однією проблемою, додає викладачка, є самосприйняття дітей-інвалідів. Через особливості виховання, ставлення у суспільстві, фізичну неповноцінність вони мають завищену або, навпаки, занижену самооцінку. Одні — дуже сором"язливі й пригнічені. Інші вважають, що їм усі навколо винні. Обидві позиції заважають нормальному розвиткові. Навіть з вузівськими дипломами таким людям дуже важко влаштуватися на роботу. Згідно із законодавством, 5% вакансій на підприємствах мають пропонувати інвалідам. Однак ця норма не дотримується.
Відчути себе повноцінним членом суспільства інвалідам заважає і непристосованість міського простору. Людина в інвалідному візку не може вільно пересуватися містом, їздити в транспорті, відвідувати кіно, театри тощо.
З Наталією Осауленко, 27 років, ми познайомилися на фіналі конкурсу "Міс Україна на візку". У неї були безтурботні дитинство, юність, студентство. Потім — автомобільна катастрофа, нерухомість, інвалідність.
Герої бразильських серіалів замінили мені друзів
— Тоді я зламалася. У прямому й переносному значенні цього слова. Тяжкий стан, депресія. Життя закінчилося, — згадує свої переживання Наталя. — Три роки провела в домашньому ув"язненні. Боялася вийти на вулицю. Жила бразильськими серіалами. Їхні герої замінили тоді мені друзів.
Остаточно Наталя повірила в себе після перемоги на конкурсі. Вона поновилася в університеті, одержала диплом економіста. Вийшла заміж, народила сина. Йому зараз вісім місяців. А Наталя з ранку до вечора пропадає на роботі. Вона завідує відділом реабілітації дітей-інвалідів при Територіальному центрі соціального обслуговування інвалідів та пенсіонерів у Ромнах Сумської області.
Наталя вважає, що і на візку можна жити повноцінно: вчитися, працювати, заробляти, кохати.
— Інколи запитують: чим відрізняється здорова дружина від дружини в інвалідному візку? Нас частіше на руках носять! Мене чоловік на другий поверх, коли ліфт не працює, без проблем піднімає. Думаю, що і на дев"ятий би виніс, якби треба було.
2 
1
Коментарі