Коли іноземці співчутливо запитують мене про розвиток України після помаранчевої революції, я відразу нагадую їм про торішні виступи нашої збірної на футбольному чемпіонаті світу в Німеччині.
І роблю це зовсім не тому, що аж так тими виступами пишаюся — як на безстороннього глядача, пишатися особливо нема чим. А тому лише, що ті виступи щонайкраще ілюструють популярну в сучасній політології теорію залежності від шляху. У найпростішому вигляді її можна сформулювати так: точка, до якої ти прибудеш, залежить від точки, з якої ти вирушив.
У футбольному варіанті це означає, що така посередня команда як українська, може за певного сприятливого збігу обставин пробитися до заключної частини чемпіонату світу й навіть дійти до чвертьфіналу. Але жодні везіння, тренерський хист, працьовитість і самовідданість футболістів не допоможуть такій команді пробитися до фіналу й виграти звання чемпіонів. Бо для цього замало везіння, доброго тренера, щирого прагнення і жертовності з боку спортсменів. Потрібен ще й клас. Потрібен нормальний національний чемпіонат із десятком класних команд і кількома десятками класних українських, а не імпортованих футболістів. Потрібні значні інвестиції у дитячий футбол, спортивну інфраструктуру, в розвиток суспільства загалом.
Серцем ми можемо вболівати за нашу збірну і бажати їй перемоги над іспанцями-бразильцями-італійцями. Проте розумом мусимо усвідомлювати: перемога над греками-швейцарцями-турками для такої команди й такої країни — це вже неабиякий успіх. Бо й цього могло не трапитися — варто згадати хоча б поразки у попередніх відбірних турнірах від таких самих посередніх поляків або словенців.
Тобто, як каже народна приказка, вище голови не скочиш. А от опуститися нижче плінтуса завжди можна. І, можливо, саме тому ми з таким ентузіазмом реагували на нормальний — дарма що за світовими стандартами цілком посередній — виступ нашої футбольної збірної. Бо надто вже звикли до гіршого і зовсім не звикли до того, що футболісти можуть бути футболістами (хай і посередніми), а не безладним збіговиськом високооплачуваних тюхтіїв. І, можливо, саме тому цілий світ із таким ентузіазмом реагував два роки тому на нормальне повстання нормальних людей проти спроби провладних гангстерів сфальшувати в Україні президентські вибори. Бо надто вже звик до того, що Європа і демократія закінчуються на річці Буг. А далі живуть істоти, які з року в рік дозволяють робити з собою що завгодно.
Азербайджан не стане Естонією, Україна — Великою Британією, Росія — Америкою
На перший погляд, теорія залежності від шляху виглядає доволі песимістичною. Вона понуро нагадує нам, що майбутнє дуже залежить від минулого. І що країни, в яких ніколи не було розвиненого громадянського суспільства, демократичного самоврядування і верховенства права, не стануть за мить — хоч як напружуйся — розвиненими європейськими демократіями. Азербайджан не стане Естонією, Україна — Великою Британією, Росія — Америкою. Але якщо вони взагалі не будуть напружуватися, то ні європейськими, ні демократичними, ні розвиненими не стануть ніколи. А стануть натомість ті, хто напружується — японці, корейці, тайванці.
Як кожна людина має свої генетичні обмеження, так і кожна країна має обмеження цивілізаційні. Наше майбутнє значною мірою визначається нашим минулим — візантійщиною і цезарепапізмом, які всотала в себе Російська імперія. Золотоординською деспотією, під протекторатом якої та ж таки імперія цивілізаційно оформилася. Зрештою — совєтським тоталітаризмом, який забезпечував негативний, сказати б, природний (або ж протиприродний?) добір на наших теренах — винищуючи з року в рік більш чесних і працьовитих та плекаючи хитріших і лицемірніших. Зважаючи на цю спадщину, ми не повинні дивуватися, що наша команда, чи то пак країна, не демонструє чудес на чемпіонатах світу. За великим рахунком, певним дивом є те, що вона взагалі існує і що в листопаді-грудні 2004 року спромоглася навіть, напруживши всі свої сили, пробитися до помаранчевого чвертьфіналу.
Нам усім дуже хотілося, щоб наша країна-команда пішла далі. Як поляки, прибалти, чехи — до вищої європейської, себто євросоюзівської, та північноатлантичної ліги. Але навіть напруживши всі сили, навіть спіймавши фарт, неможливо пробитися до фіналу за відсутності справжнього класу та готовності повсякчас той клас підвищувати. Ми, схоже, не відразу усвідомили, що для вищої ліги потрібне не одноразове зусилля, не короткотермінова мобілізація, а постійна, рутинна здатність грати на європейському рівні: якісно працювати, відповідально поводитися, не вірити брехунам, не брехати самому, не бути гомосовєтікусом і не терпіти совєтизму довкола себе. Потрібна критична маса "професіоналів" — громадян, які знають, що майбутнє дуже залежить від минулого, але — не цілком і не абсолютно. Значно менше, а все ж істотно, воно залежить також і від них.
Теорія залежності від шляху не має нічого спільного з фаталізмом. Минуле справді накладає істотні обмеження на майбутнє, але не заперечує притаманного йому розмаїття можливостей. Усі ми рухаємося в певному коридорі можливостей. І від нас самих залежить, чи ми розширимо цей коридор — як це зробила два роки тому помаранчева революція, чи ми його звузимо — як це невдовзі вчинили її недолугі лідери. Або чи ми той коридор узагалі закупоримо, як це на наших очах намагаються зробити "конкретні" донецькі хлопці.
Судячи зі звичної нахрапистості "донецьких" і звичної безпорадності "помаранчевих", найближчим часом нас не чекає нічого доброго. І навіть позаторішній вихід у чвертьфінал іще довго видаватиметься нам надзвичайним успіхом. Але оскільки майбутнє залежить не лише від нас, а й значною мірою від минулого, то можемо зі стриманим оптимізмом припустити: рано чи пізно ми таки потрапимо до вищої європейської ліги. Адже в нашому майбутньому вже є спогад про чвертьфінал, про помаранчеву революцію, про кілька тижнів висококласної гри. Вона, може, стане колись звичною для нас грою — без надзвичайної мобілізації і небувалого везіння.
2 
1
Коментарі