Кремль труїв своїх і чужих – від Леніна до Навального

 

Отрута стала елементом державної політики Москви

Для Російської Федерації труїти своїх і чужих — звичайна політика.

Історія її "отруйної" традиції зав'язана на постаті Володимира Леніна. 30 серпня 1918 року на нього здійснили замах. Стріляла есерка Фанні Каплан, за офіційною версією. Її невдовзі схопили й розстріляли без суду. Тіло спалили в діжці біля стіни Кремля.

Проблема з цією версією не лише в тому, що їй бракує документальних доказів, чи що Каплан була напівсліпа. У Леніна стріляли чотири рази з двох різних пістолетів. Найімовірніше, револьвера і браунінга. Використання останнього підтвердила експертиза в 1990-х. Отже, стрілків було як мінімум двоє. Та й сам Ленін бачив чоловіка.

Найімовірніше, що замовив вождя пролетаріату його соратник Яків Свердлов. Дурно йому це не минулося — 16 березня 1919 року він раптово помер. Офіційно — від "іспанки". Що ж насправді — незрозуміло. Ленін безбоязно провів із "заразним" Свердловим останній тиждень його життя. Більше від пандемії ніхто о тій порі не постраждав. Тож існує версія, що вождь свого кривдника велів отруїти.

1922 року Ленін створив таємну токсикологічну лабораторію — "Спеціальний кабінет". Її завданням була боротьба з ворогами радянської влади. Вона підпорядковувалася Леніну як голові Ради народних комісарів. Формально ж входила до складу інституту біохімії.

Однак на цьому полі його переграв Йосип Сталін. Ленін серйозно захворів — дався взнаки застарілий сифіліс. Замість того, щоб лікувати радянського лідера, купка змовників почала його труїти. Про це знав Лев Троцький — і мовчав десятиліття. А варто було йому розповісти про все американському журналу "Ліберті" в серпні 1940 року, як за 10 днів його вбив засланий агент.

Відповідав за отруєння Леніна майбутній нарком внутрішніх справ, фармацевт Генріх Ягода. Це невипадково. Він був родичем Якова Свердлова. Тож ішлося про пом­сту. Ягода опікувався тим самим "Спеціальним кабінетом".

Перебравши повноту влади після смерті Леніна, Сталін розвернувся на токсикологічному фронті. Лабораторія-Х, як вона стала називатися 1937 року, перейшла у відан­ня НКВД. Уже за рік Ягоду й першого начальника "Спеціального кабінету" Ігнатія Казакова звинуватили в низці злочинів: отруєнні голови Об'єднаного державного політичного управління В'ячеслава Менжинського, голови Держплану Валеріана Куйбишева, письменника Максима Горького та його сина Максима Пєшкова. Найімовірніше, ці звинувачення були правдиві. Тільки труїли жертв підсудні не з власної волі, а за наказом Сталіна.

Отруїли багато інших людей. Слідчого у справі розстрілу царської родини Миколу Соколова й виконавця розстрілу Якова Юровського. Сина Троцького Лева Сєдова. Вдова Леніна Надія Крупська померла наступного дня після 70-річчя, на яке отримала в подарунок від Сталіна торт. Імовірно, отруїли й Михайла Грушевського.

У повоєнні часи в Лабораторії-Х проводили дослідження отрут на живих людях — вбили понад 250 осіб. 1951 року керівництво репресували. Чекістські начальники десятиліття відсиділи за ґратами. Керівника лабораторії Григорія Майрановського звільнили й отруїли. Двоє співробітників вкоротили собі віку.

Але ідея не зникла. У 1960–1970 роках заклад з виробництва отрути носив назву "Спецлабораторія №12 інституту спеціальних і нових технологій КДБ". Там розробляли нові способи убивства політичних опонентів. Переважно "для експорту".

1957-го в Мюнхені за загадкових обставин вмирає ідеолог українського націоналізму Лев Ребет. Лікарі констатують серцевий напад. За два роки в тому ж місті так само помер Степан Бандера. Лише 1961 року берлінській поліції здався кілер КДБ Богдан Сташинський, який ліквідував обох, розпорошивши їм в обличчя отруту.

Радянський Союз зник, але старі методи продовжують використовувати. З приходом до влади Володимира Путіна стало лише гірше. 2000 року отруєний його "хрещений батько" в політиці Анатолій Собчак. 2003-го — депутат Думи Юрій Щекочихін, який розслідував вибухи житлових будинків у Москві та Волгодонську. Оперативника ФСБ Олександра Литвиненка, який вказав на замовника вибухів — Путіна — отруїли 2006 року.

2004-го російським діоксином намагалися отруїти майбутнього президента України Віктора Ющенка. 2011 року отруєння пережив російський націоналіст, кандидат у президенти Дмитро Дьомушкін. 2015-го та 2017-го — соратник Бориса Нємцова Володимир Кара-Мурза. 2018-го в британському місті Солсбері атаки зазнав перебіжчик Сергій Скрипаль. Торік майже вдало отруїли Олексія Навального. А цьогоріч загадково померли двоє лікарів з госпіталю, де доглядали опозиціонера.

Минуло понад 100 років з часу, як отрута стала елементом державної політики Кремля. Спостерігаючи за сьогоднішньою Росією, вкотре упевнюєшся, що 1991-го СРСР не помер — він просто зменшився у розмірах. Суть залишилася старою. Тож щоразу, коли хтось відомий і незручний Москві раптово помирає, варто уважніше вивчати обставини. Чи не стирчать, бува, звідти вуха луб'янського "фармацевта".

×