Днями одна російськомовна ділова щоденка делікатно поглузувала з депутатів Луцької міськради. Волиняни, бачите, переадресували на розробку проекту пам'ятника Степанові Бандері частину коштів, передбачених на ремонт доріг.
Така іронія вписується у стереотипи сучасного українця. Поганим тоном у наші дні вважають витрати на паради до Дня незалежності, заснування меморіалів Голодомору, відкриття пам'ятників незаслужено забутим подіям або невшанованим діячам. У пріоритеті матеріальні цінності: ремонт доріг і каналізації, вартість ковбаси та електроенергії. Пригадую, як на одному з круглих столів усередині 1990-х тоді ще нардепка Олександра Кужель підписала всім галичанам безапеляційний вирок: "Мы тут пашем, а они там церкви строят". В емоційному пориві ці слова пролунали як звинувачення в безвідповідальному марнотратстві. Постсовкове матеріалістичне світосприйняття тріумфувало.
Матеріальні блага життєво необхідні для кожного з нас. Але чи винен Степан Бандера у наших поганих дорогах? А може, навпаки: все дороге і неякісне, бо відсутні орієнтири національної ідентичності. Ми — такий собі величезний народище, який розіклався десь між там і тут.
Бути в станi ідейної невагомості — прояв нашої "ніякості". Хитрувати в режимі "й нашим, і вашим" — це не від кмітливості, а через фатальну ідейну безликість.
Людина без ідейної прописки не здатна на відповідальність, бо все навколо — не її. У неї відсутнє поняття "наше". Вона не відчуває себе ланкою між минулим і майбутнім. Може жити лише в системі примусу чи повинності, але не саморегуляції.
Якісні зміни непомітно прийдуть у наше життя із самоповагою, яку можна виховати через усвідомлену ідентичність. Поважна людина по ямах не їздитиме. І кидати сміття на вулиці не буде. Тож пам'ятник — нашому добробуту не завада, а його передумова.
3 
1
Коментарі
3