У ході президентських перегонів Петро Порошенко пророкував Україні, якщо він не переможе, долю Венесуели. Та не йому лякати українців цією країною, якщо зішлемося на невідпорні речі.
Це правда, що в усій Венесуелі не знайти жодної людини, яка хоча б раз у житті не була пограбована. Але ким? Злодіями. Кланово-олігархічний режим Порошенка за п'ять років його каденції пограбував кожного українця через легімітизовані ним же ціни, тарифи і податки.
Навіщо сьогодні згадувати спічі Порошенка, якщо український виборець показав йому на двері? Та тому, що, вийшовши через двері, він лізе у наш дім через вікно. Має всі шанси увійти до нової Верховної Ради.
На жаль, поки що фактична бездіяльність новообраного президента, зокрема, в соціальній сфері дає декому підстави говорити про повторення Порошенка в особі Зеленського. До такої думки схиляють вибрики його радників-порадників щодо "жартів" із тарифами і продажу землі. До керівних посад приходять виученики Сороса, а у виборчих списках загусто грантоїдів і людей з оточення Коломойського, Авакова, Тігіпка, Ахметова, а вчителями нової команди виступають скомпрометовані політичні фігури.
Нічого не вдієш. Будь-який президент має право обирати собі за взірець чи за порадника будь-кого. Як говорив мудрий Євген Примаков, коли не вистачає мізків, активізуй і мобілізуй усі можливості — а вони завжди є. Як мовиться, з чужого воза бери та на свій клади.
Бери і клади — влучно сказано. Що в людей ведеться, те й у нас не минеться. Але це так, назагал і не про всяк випадок. Улюблена мозоля нинішньої правлячої команди — продаж землі. Цього вимагає МВФ, це свербить Олександрові Данилюку (міністр фінансів 2016–2018 років, нині — секретар Ради національної безпеки й оборони. — ГПУ). Але чому мова про продаж, а не про ринок землі? Адже це не одне й те саме. Найпоширеніша модель ринку — оренда. Вона стала панівною у США і Великій Британії, щоправда — в різних формах. Продавати землю український селянин має державі, а така потреба є. Інша річ, що держава до цього не готова, та пускати через це землю з молотка — явне недоумство. Схоже, що адамові вівці продажу найбільшого національного багатства України запанували в мізках нашої бюрократії неспроста — маряться великі гроші. Та з тих овець уже видно не стільки млива, скільки дива. Не там шукають наші реформатори мільярди. Вони є, але тікають від нас, а ми слухаємо порад світових спекулянтів, які ведуть нас до трощі.
Чужому научатися треба, але і свого цуратися не слід, як казав Тарас. Та й завжди є рація в тому, що казан глекові не до пари. Ну, не станемо ж ми з вами жаб їсти тільки тому, що так заведено у Франції. Європа ж не в поїданні ропух, а в організації життя і системи влади. Це й наслідуймо. А як дати раду землі чи роботі громад — самі навчимося. Сліпо ж іти слідами тих, у кого хочемо повчитися, — уже ж маємо проблеми і з лісами, і з загубленими галузями промисловості. До вух треба ще й голови, а то — кому скрутиться, а кому змелеться. Уже змололося.
Україна проходить хрещення вогнем і в прямому, і в переносному значенні. Проходить уперекидь і перевертом. Іноді — радість красить, а часто — печаль палить. Така наша історична доля судилася. До неї спричинилася ще й пошесть внутрішнього мародерства. Її інфікатори вдаються до страхів повторення в Україні венесуельської трагедії. Не вірю в такі пророцтва, та іноді треба все-таки застерегти тих, хто хотів би бачити нас у такій ролі, від надміру емоцій та інтриг. Сьогодні лібертеріанці закрутисто виступають проти соціальної ролі держави. Але така її роль записана в Конституції України. Бути при кермі та сперечатися з Основним законом — політична шизофренія і не в руслі європейської традиції, де горує соціальна економіка й відповідальність влади перед народом. Народ же на виборах не міняв шило на мотовило, а вручав свою долю з вірою в добропорядність тих, хто цієї влади у нього просив.
Ситуація в Україні сьогодні така, про яку хірург Святослав Федоров чверть віку тому говорив: ми весь час в ополонці б'ємося від одного берега до другого. А в Європі та й у світі до влади поприходили здебільшого ті, хто, прикидаючись нашими друзями, хотів би від України побільше урвати: клієнт чи виграє, а адвокат не програє. Ми з ким сьогодні — з коропом чи щукою? І чи з погляду самозбереження не згадати давню приповідку: лиха біда, як на городі сама лобода? Без паляниці людині не прожити, на Бога і на сусіда надійся, а город засівай. Свій, не чужий.
Час і пора згадати ще одну національну традицію: сідаймо рядком та поговоримо ладком.
Новій владі без діалогу з народом не обійтися, і не через смартфони й телефони, а напряму. Його немає поки що, ми на нульовому етапі не тільки економічного зростання, а й демократичного обміну інформацією і її переварювання. "Слуги" спускають униз ідеї, а не черпають їх із низів.
1 
1
Коментарі