Вивішені навидноті рушниці не вистрілили. Ні в Москві, ні в Києві. Ні за законом театральної драматургії, ні за фізичним, що гарантує перехід кількості в нову якість.
Те, що не вистрілить на підмостках Красної площі, мало хто й сумнівався. Від путінської п'єси тхнуло радянським нафталіном, сюжет автор висмоктав з брудного пальця, а вдала режисура неможлива без розумового зв'язку з реальністю. Та й "рушницю" на кремлівській стіні було вивішено не для сюжетної інтриги, а для залякування. Тож інтрига була не у грізному театральному реквізиті — як же воно вистрілить, а у тому, скільки зівак захоче подивитися на це дійство. Тобто — наскільки воно буде провальним.
Провал з цьогорічною демонстрацією військового параду на Красній площі виявився нечуваним і небаченим. Поглянути на диковинне броньоване залізо не приїхав навіть периферійний глядач: із 55 офіційно запрошених керівників африканських держав на трибуну разом з Путіним піднялися лише троє, а з 33 президентів Латинської Америки аплодували "Буку", з якого було розстріляно пасажирський "Боїнг" з голландцями та малайзійцями на борту, тільки двоє. Не надто, гадаю, потішили головного режисера й поодинокі представники Європи та Азії. Він не міг не розуміти: одні аж надто від нього залежні, а інші, можливо, оцінювали бруківку Москви з точки зору інших парадів, миліших їхньому серцю.
Проте погляди українців усі травневі дні були спрямовані в інший бік. На схід нашої країни, де також могло вистрелити. І не святковим парадом — війною. Адже не гвинтівку за велінням кремлівського режисера принесено на український Донбас — нагнано сотні танків, бронемашин і гармат.
Дякувати Богові, не вистрілило й тут. На відміну від парадної, фронтову техніку на місце постійної дислокації не повернули і з території України не вивели. Тож радіти зарано.
Не вистрілило лише тому, що не настав час: криваве дійство ще не повернуло на фінал. Але неодмінно вистрілить. Інакше численну техніку не гнали б щодня і щоночі на арену війни, не навчали б озброєних акторів мистецтву вбивати.
Вистрілить. Такий закон жанру. Звідси й запитання: а ми готові до пострілу повішеної на Донбасі путінської "рушниці"? Чи знову поліземо під стілець: дивіться, мовляв, що з нами, бідними та нещасними, роблять! Цього разу Європа з Америкою можуть і не повірити, що ми не знали про напад. І допомагати не стануть. Навіщо давати зброю тому, хто не хоче боронитися?
Центральна влада має останній шанс хоч трохи реабілітуватися перед суспільством за ту біду, яку допустила на землі України. Якщо українське військо знову буде "заскочене зненацька", якщо не продемонструє у протистоянні з російським агресором вміння створювати "котли" і блискавично зводити блокпости, яке наші армійці продемонстрували при оточенні бази Добровольчого українського корпусу "Правий сектор" у селі Великомихайлівка Дніпропетровської області, це буде останньою поразкою нинішньої влади. Не пробачать люди і відсутності на передових українських позиціях достатньої кількості (бодай по одному ПТРКа на кожну ворожу машину) вітчизняних протитанкових ракетних комплексів "Стугна-П", коли на нас посуне російська броньована армада. Як не розуміють того, що за період війни жодного разу не застосовувалися для стрільби з бронетранспортерів ані танковий "Комбат", ані "Бар'єри", ані інше ефективне кероване озброєння українського виробництва.
Ганьбою до скону впаде на можновладців і відступ бодай на крок перед кількома десятками тисяч путінських "чоловічків" української 230-тисячної заново створеної армії з її майже 100-тисячною тиловою обслугою, 35-тисячною когортою професіоналів СБУ, 30-тисячною Національною гвардією і 250-тисячним резервом, який становлять співробітники МВС.
Новий наступ російських агресорів анонсовано заздалегідь. Наперед відомі й напрями головних ударів. Тож Генеральний штаб на день "Х" повинен мати тричі вивірені плани й карти відсічі з наступними переможними контрударами, а військові підрозділи мають бути готові зустріти ворога неприступним вогнем — і не зі старої, часом трофейної зброї, і пересуватися прифронтовими дорогами не волонтерськими машинами. За іншого розкладу це має розцінюватися як саботаж і зрада національних інтересів з відповідними наслідками для генералітету і керівників держави.
Військові аналітики припускають також імовірність прямого, не гібридного вторгнення Росії. Тож українське суспільство має право вимагати від влади готовності й до такого розвитку подій. Усім нам буде спокійніше, коли знатимемо: на відповідних рубежах розгорнуто бодай кілька підрозділів, оснащених якщо не новітніми "Коршунами-2", які дають фору російським "Іскандерам", то бодай комплексами з дальністю 250 км, якими дніпропетровський Південмаш озброїв армію Московії. Ми повинні мати впевненість: коли гряне відкрита війна, ці ракети миттєво перенацілять з умовного противника на противника очевидного і знищать ними не лише скупчення важкої російської зброї на Донбасі, а й випалять справедливим вогнем ті смертоносні моря, звідки течуть до нас броньовані ріки.
Хай цей план у нашій стратегії буде не першочерговий. Хай навіть на літеру "омега" — останню в грецькому алфавіті — і застосовуватиметься за крайньої необхідності. Але Україна повинна мати такий план протидії агресору.
3 
1
Коментарі
1