Думаю, багато людей не підуть 30 вересня на вибори. Бо насправді не бачать у запропонованих Партією регіонів, БЮТом та "Нашою Україною — Народною самообороною" кандидатах своїх представників. Політика зі справи всіх перетворюється на справу кількох сотень людей.
Кого ж насправді представляють ці реальні претенденти на депутатські мандати? Про купівлю місць у списках та клановість уже говорено-переговорено. Усі коханки, водії та підставні "шістки" перераховані. Уже пишуть про те, скільки агентів "дружніх" нам спецслужб нашого сусіда введено до виборчих списків усіх без винятку партій.
Але від нинішньої політики, від того, хто ж засідатиме у Верховній Раді та формуватиме виконавчу владу, залежить не лише життя нинішнього покоління, а й майбутніх генерацій. Бо, попри звичні самозаспокоєння на кшталт "Україна все ж існує", українська державність останніми роками занепадає. Уже сьогодні просто недосяжними виглядають інтеграція в цивілізоване європейське співтовариство — Євросоюз чи НАТО. Ми не лише не спромоглися хоч якоюсь мірою створити достойні соціальні стандарти життя в нашій державі, але навіть гарантувати її безпеку. Адже без тієї чи іншої форми інтеграції з отими двома союзами Україна приречена бути полігоном для майбутньої холодної війни, подих якої вже доволі відчутний.
Повторюється історія Української народної республіки та Західноукраїнської народної республіки. Свого часу вони стали розмінною монетою великих геополітичних гравців — Антанти, Німеччини та більшовицької Росії. А все тому, що українці тоді просто не встигли або не спромоглися створити системи, що називається державою.
Наші ж нинішні наївні націєтворці гадають, що держава, в її сучасному розумінні, з"явилася ледь не за часів антів та склавинів. Однак справді модерною вона постала на межі XVII та XVIII ст. І однією з визначальних ознак сучасної держави є розділення влади і власності. Це у давніх імперіях, феодальних утвореннях володар водночас був і власником як земель, так і рабів чи кріпаків, вже не кажучи про нерухомість. Тому й актуальним тоді було просте твердження "Держава — це я". А модерна держава витворила клас чиновників, які лише складали та узаконювали правила, за якими мало жити суспільство. Не володіли власністю, а лише врегульовували стосунки між власниками. Зазвичай у цивілізованих державах чиновники не є найбагатшими людьми. З іншого боку, найбагатші люди, власники, бізнесмени, як правило, не є чиновниками, в тому числі депутатами. Хоча, звісно, мають у представницьких органах своїх людей, які відстоюють їхні інтереси. Однак таких само має там і народ, зокрема середній клас.
Пошлемо 300 студентів із Києво-Могилянської академії під Крути?
В Україні ж владу "організовує" дуже вузький прошарок населення — кілька десятків олігархів та їхніх ставлеників, лідерів головних політичних холдингів. Народ від цього усунули. Як же так сталося, що після стількох оксамитових і не зовсім революцій в Україні ми прийшли до того, від чого відмовилися 16 років тому?
На початку 1990-х колишня соціалістична власність виявилася безгосподарною. Водночас після розвалу совєтської бюрократичної машини в Україні залишився корпус спраглої матеріальних благ номенклатури. І саме вона накинулася на ці блага, різними правдами й неправдами конвертуючи свою владу у власність. Саме тоді й відбулося їхнє зрощення. Спочатку тихцем, а потім зовсім відкрито і з неабияким розмахом. Долучився до цього й кримінал. Сьогодні навіть говорити смішно про якийсь більш-менш справедливий розподіл того, що залишилося від почилого СРСР.
Отож в Україні влада й почала означати власність. А згодом навпаки: власність почала означати владу. Тому й прийшли у неї Ринат Ахметов, Віктор Пінчук та інші. Однак таке можливе лише тоді, коли немає держави. Бо саме вона є структурою, що забезпечує права всіх громадян — і власників, і тих, хто нічого не має й лише продає свою працю.
На сторожі держави у нас не стоїть чиновництво або військо — як у Туреччині, поліція чи спецслужби — як у Росії. Формально все це існує. Але якщо станеться щось подібне до того, що було з УНР — знову пошлемо 300 студентів із Києво-Могилянської академії під Крути? Як тоді, у січні 1918-го, коли так само не було держави, що так само не встигла сформуватися.
Сьогодні ж структури, що мали б бути каркасом держави, завершують розподіляти рештки власності. Куди не подивися — прямий чи непрямий власник ресторану чи готелю як не міліціонер, то чиновник, як не есбеушник, то суддя. А на вершині — декілька надбагатих. Однак навіть закінчення цього "свята життя" для небагатьох родин не гарантує того, що вони підуть від влади. І суть не в самому Ахметові чи інших, а в системі, що постала в Україні. І нині під великим питанням, чи маємо ми шанс хоч колись отримати державницькі чиновництво, поліцію, військо та служби безпеки — тобто державу як таку.
Перед нами стоїть непросте завдання — не на словах, а на ділі розмежувати владу та бізнес. Про це багато говорили, причому в усіх політичних таборах. Однак робили прямо протилежне. По суті, тихою сапою й спільними зусиллями олігархи різних кольорів намагаються остаточно приватизувати українську державу.
Та все ж розділення бізнесу й влади не оминути. Однак супроводжуватиметься це ще не одним соціальним і політичним потрясінням. Революція на граніті та помаранчева революція були не останніми.
Нині зростає напруга на світовій арені. Завдяки безпомічності та захланності політичного та бізнесового класу Україна стала місцем битви між Заходом та Росією. Отож споживати вкрадені в українського народу мільярди доведеться на полі бою. Це некомфортно, та й неможливо. Апелювати до народу ця сита братія навряд чи зможе — а отже, не здатною буде ні мобілізувати його на вирішення нагальних політичних проблем, ні протистояти йому у випадку внутрішнього конфлікту в Україні. Тому неминуче має прийти інша провідна верства, яка зможе адекватно відповідати на виклики в умовах радше польових. Можливо, саме вона й буде державницькою. В еволюційне ж відчуження влади від бізнесу в Україні вірити не варто.
5 
35413
Коментарі