На щастя, або й нещастя, я живу в самісінькому центрі Києва. Щастя я відчуваю щоразу, коли треба кудись навідатися і я не мушу для цього користуватися жодним транспортом — можу пройти собі пішки. Нещастя відчуваю рідше, однак переживаю глибше.
Скажімо, коли новокиївські рагулі заставляють усі хідники своїми автівками. Або ганяють на них пасажем. Або влаштовують із будь-якої нагоди феєрверки, щоб відмити кількасот тисяч гривень. І ті їхні авто на пішоходах починають завивати й верещати різними голосами, бо від залпів вмикається сигналізація.
А ще проживання в центрі робить моє помешкання зручною мішенню для всіх відвідувачів: і тих нечисленних друзів, котрих мені справді цікаво бачити, і тих ближчих і дальших знайомих, котрих мені бачити не надто цікаво — особливо тоді, коли ліг уже спати або ще не прокинувся, або щойно всівся за термінову статтю.
Останнім часом у центрі Києва істотно побільшало тих гостей, яких мені не хотілося би бачити зовсім. Вони не заходять, на щастя, до мого помешкання, але навідуються у мій під"їзд і наповнюють його густим аміачним запахом. Або просто сидять у дворі чи в сусідніх сквериках, запиваючи пивом якісь харчі, й голосно щось вигукують та ще гучніше матюкаються.
Я б охоче дав по сотні кожному, аби лиш вони не заходили до мого під"їзду
Я розумію, що їхнє життя важке і їм треба якось заробити своїх кількасот гривень. Я б охоче й сам дав по сотні кожному, аби лиш вони поїхали геть чи принаймні не заходили до мого під"їзду. Але я знаю, що замість них прийдуть інші, й у мене не вистачить гривень, аби змагатися зі спонсорами, які їх сюди привозять. Хтось із моїх колег прикинув, що в донецьких вистачить надерибанених грошей на щоденне проведення вуличних акцій у Києві протягом найближчих 94 років. За всіх старань я так довго не проживу.
Моя братова, людина віруюча, вважає, що це Господь нас таким чином випробовує. Їй, звісно, видніше, а Господові — тим паче. Хоч після Батия та Муравйова, після Сталіна з Гітлером він міг би бути до Києва трохи поблажливішим. І хай би ракетник Кучма був собі далі директором "Південмашу", хай би взірцевий сім"янин і християнський праведник Янукович працював собі далі скромним завгаром у Єнакієві, а калузький маркшейдер Азаров хай би проводив свої податкові та інші експерименти на власній, а не чужій батьківщині.
Однак нещодавно я, здається, зрозумів суть цього нашого чергового випробування. Трапилося це у продуктовій крамниці, куди я часто заходжу по хліб та молоко. І відкрила мені цю суть одна з двох продавщиць — Клавка чи Нюрка. Я давно зауважив, що між собою вони розмовляють нормальним, себто наближеним до української, суржиком. Проте покупцям відповідають виключно "по-русскі", хоч би якою мовою ті до них зверталися.
Кілька днів тому, однак, я помітив, що Клавка чи Нюрка відповідає покупцеві українською. Це було неймовірно — приїжджі російськомовні хлопці зробили те, чого мені з моєю укрмовою не вдалося домогтися за кілька років. Клавка чи Нюрка відповідала клієнтам по-українськи, хоч ті українською не розмовляли і, судячи з усього, не надто її потребували. Продавщиця грала нову, не відому для мене, та й, здається, для неї самої роль.
Я раптом збагнув — Клавка чи Нюрка з-під Києва у крамниці постійно підсвідомо соромилася свого сільського походження та своєї "сільської" мови. А тепер, на тлі цих приїжджих рєбят, вона відчула себе киянкою і поквапилася їм це показати надзвичайно простим і дохідливим способом.
Не знаю, скільки ще треба привезти донецьких до Києва, аби зробити всіх киян українцями. Але маю надію, що колеги не помиляються у своїх розрахунках, і ресурсу в донецьких спонсорів справді вистачить ще на 94 роки.
3 
1
Коментарі
8