У 1990-ті "Клуб веселих і кмітливих" називав себе міжнародним. За нагороди змагалися команди з України, Закавказзя, Центральної Азії та країн Балтії. КВК був відображенням пострадянської ментальності. "Загальне" домінувало над відмінностями, а теми для жартів не вимагали перекладу й знання контексту. Згодом географія клубу звузилася до кордонів РФ. Тепер росіяни змагаються з росіянами. "Міжнародність" канула в небуття.
У кожної країни є свято суб'єктності народу. Щось, що дозволяє громадянам говорити "ми досягли". День взяття Бастилії — це історія про те, як французи прогнали короля. 4 липня в США — про те, як американці отримали незалежність від англійців. 9 травня в РФ теж претендує на статус національного свята. Але в Росії немає нічого "поза державою". Будь-яка активність отримує право на життя лише після узгодження. А неузгоджену сприймають як загрозу — приручають або викорінюють.
День Перемоги в РФ — день суб'єктності не народу, а день держави. Універсальне виправдання її існування. Головна гиря на морально-етичних вагах, яка повинна переважувати все, що було до і після — репресії, депортації, заслання, розстріли і розправи.
У радянсько-російській традиції були два підходи до відзначення цієї дати. Один — державний. Із прапорами, парадами, портретами воєначальників і великими зірками на погонах. У його рамках війну виграла держава, командування й полководці. Другий підхід був зав'язаний на персональному переживанні. Це людські історії, в яких не було місця Сталіну й Жукову, зате знаходилося чиїмось бабусям і дідусям.
З цим другим підходом держава завжди боролася. Юрій Бондарєв пом'якшив фінал повісті "Батальйони просять вогню" — і натомість став радянським літературним генералом. На кожен ліричний "Білоруський вокзал" державний кінематограф відповідав десятком пафосних агіток. Ця доля спіткала й акцію "Безсмертний полк". Вона народилася 2012 року як альтернатива офіційному пафосу. Її придумала Томська опозиційна телекомпанія "ТВ-2". Замість транспарантів і гасел людям запропонували нести портрети рідних. За три роки російська держава позбавила телекомпанію ліцензії і забрала акцію під своє крило.
Кремль заперечує приватне. Хочеш відчути силу — звертайся до держави. Такий підхід прирікає Росію на самотність. Цьогоріч у Москві російський президент зустрічав парад сам. Не приїхали навіть глави Білорусі й Казахстану. Російський День Перемоги стає схожий на КВК. Усе менше "міжнародного". Все більше ізоляції.
З року в рік все більше російських сусідів шукають власну інтерпретацію подій Другої світової. Все тому, що Кремль продає свою концепцію в рамках пакетної пропозиції. У ній ідеться не стільки про минуле, скільки про сьогодення й майбутнє. Про "один народ", "можемо повторити" й "обложену фортецю". Монополія на перемогу закріплена за Москвою. Нові мешканці Кремля оголосили себе прямими спадкоємцями колишніх, забрали право говорити від імені переможців.
Кілька десятиліть Москва перетворювала свій концепт "Великої Вітчизняної" на громадянську релігію. З єдиним обрядом, апостолами й грішниками. Будь-який відступ від нього для Росії єресь, яку карає анафемою.
Західний обряд відзначення Перемоги у Другій світовій Москва сприймає як такий собі "католицизм". Із близькими іновірцями іноді можна навіть спільну службу провести, але кордони двох вір чітко окреслені. Будь-яке їх порушення сприймається як зазіхання. А перехід сусідів до західного обряду — як віровідступництво. Але якщо Москві й варто комусь дякувати за те, що на її щорічний обряд причастя приходить все менше віруючих, — це самій собі.
І чи варто дивуватися, що "нiколи знову" починає звучати як гасло опору й незалежності?
2 
35413
Коментарі