— На світі немає людей паскудніших, ніж учителі, — повчав мене молодого один дуже поважний чоловік. Потім задумався на хвилинку й додав. — Гіршими за них можуть бути лише журналісти.
Мої дід, баба, мати, тесть, теща, двоюрідна сестра та племінниця були або й досі є педагогами. Я сам п'ять років пропрацював у школі. Однак, судячи з усього, чорнотою душі пішов далі.
Колись, на зорі своєї журналістської діяльності, дуже пафосно назвав коротеньку замітку про підвищення зарплати вчителям: "Багатенькі Буратіни". Відтоді поклявся ніколи не чіпати їх. А минулого тижня не втримався й написав про подарунки на випускний. Зробив це свідомо, хоч і знав: розплата, як і дембель, настає неодмінно.
Дзвінки почалися позавчора. Впереміж зі слізьми мене відчитували й плакали, відчитували й плакали.
Річ у тім, що вчителі вважають себе святими. Щось на зразок невизнаної месії на цій грішній землі. Якщо написати критичну статтю про міліціонера, прокурора, бізнесмена, голову обласної адміністрації чи двірника, відгуку не буде. Якщо написати про вчителя, на завтра чекай скандалу зі слізьми.
— Після вашої статті класна керівничка випускного класу у передінфарктному стані! — кричали мені в трубку. — Хай її сльози та віділлються вам! — кляли.
Признатися, я заснув аж під ранок. Зробив філософський висновок: учителі не можуть жити без постійного вияву всенародної любові, а журналісту важко стати професіоналом, не переживши проявів ненависті. Якщо за минулий рік колишній кримінальний авторитет хапав мене за барки, колишній голова райради кляв у своїй останній тронній промові, а вчителі плакали в трубку, то це значить, що напередодні Дня журналіста я перебуваю в непоганій формі. Повернення з останнього кола пекла мені не загрожує.
1 
1
Коментарі
2