Минув рік, як українці перемогли Януковича й розвернули Україну з проросійського напрямку на європейський. Тоді на Майдані громадяни усвідомили власну силу й здатність скинути будь-якого тирана. Янукович злякався власного народу. Боїться його й донині, ганебно ховаючись десь у російських норах. Зараз уже цілком очевидно, що за діями Януковича на Майдані стояв президент сусідньої держави. Та українці не захотіли жити за російською моделлю — без права голосу, свободи думки і з перспективою виборів без вибору.
Рік тому ми перемогли. Озираючись назад, відчуваєш гордість за український народ, який єдиним фронтом піднявся на захист країни від російського агресора. Та, з другого боку, — подив від того, як в таких складних економічних умовах знекровлена і спустошена держава змогла вижити і досі чинить опір агресору. Рік тому ніхто не хотів вірити в можливість війни з Росією. Сьогодні — це жорстока реальність.
Найскладніше було спостерігати за брутальними діями Росії в Криму. Українці ще не встигли оговтатись від кривавих подій на Майдані, а "братній" народ вже нагострив ножа і встромив нам у спину. Українська армія на той момент була слабка і деморалізована. Починати воєнний конфлікт із добре озброєними росіянами означало підписатися на повномасштабну війну. 100 тисяч російських військ вже чекали по всьому периметру сухопутних кордонів з Україною.
Повіривши в легкий успіх, Путін рушив на Донбас. Усю чорну роботу доручив так званим "ополченцям", надаючи їм необхідну зброю й фінансування. Вустами сепаратистів заявив про плани захопити увесь південь і схід України. Та скоро міф про значну підтримку "русского мира" в Україні розвалився: Одеса, Запоріжжя, Дніпропетровськ, Харків і Маріуполь висловили проукраїнську позицію, а спалахи сепаратизму там швидко загасли без підтримки ззовні. Нова влада на місцях взяла ситуацію під контроль.
Йшла запекла інформаційна війна. РНБО та Нацрада з питань телебачення й радіомовлення звернулися до суду з вимогою заборонити в Україні трансляцію пропагандистських російських телеканалів. Звільнення від зомбування ще більше відкрило очі мільйонам громадян на те, що насправді відбувається в Україні.
Рік, що минув, став роком боротьби за Незалежність України. Роком, коли українці з подивом дізнавалися про власні приховані можливості. Здивувала й готовність нової влади до співпраці з представниками народу: волонтери стали радниками офіційних органів, добровольчі батальйони почали процес легалізації.
Навіть в умовах війни влада змогла знайти ресурси для соціальних і бюджетних виплат, фінансування та озброєння війська й утримала економіку від дефолту. Крок за кроком армія ставала сильнішою, суспільство — згуртованішим, а влада — рішучішою. Рік боротьби за свободу й виживання навчив українців діяти замість говорити. А численні намагання російських спецслужб розхитати ситуацію й ослабити Україну зсередини через зрив мобілізації не знайшли значної підтримки.
За цей рік наші серця стали грубішими від горя, але не втратили здатності до співчуття. Мешканці заходу України приймають переселенців зі сходу, руйнуючи насаджені Росією стереотипи про поділ народу. І зараз країна витрачає всі свої ресурси на війну, розуміючи, що збереження державності — це основна мета сьогодні. Ми платимо величезну ціну за право самостійно обирати шлях розвитку.
Та не варто забувати, що попереду в нас складні роки реформ й економічного відродження. Свій вибір ми зробили ще рік тому. Нинішнє завдання — зібрати всі сили й віру для продовження шляху. Адже ціна, яку ми заплатили за наше майбутнє, надто висока, щоб повертати назад.
1 
1
Коментарі