Однією з причин наших сьогоденних негараздів та неуспішності в інтеграції з цивілізованою частиною світу є проблема національної ідентичності. Українці досі вирішують, хто вони. Чи недоросіяни, чи якесь випадкове зібрання людей, чи — боюся навіть написати — європейці.
Якщо вирішуємо, що ми такі собі не зовсім канонічні росіяни чи якийсь апендикс до чергового російського імперського проекту, то нам буде чи не найлегше. Нічого змінювати у своїй свідомості, економіці чи державі не потрібно. І так заберуть, як вони висловлюються, "с потрохами".
Якщо ж далі борсатимемося у своїй невизначеності, так і не знаючи, що з собою зробити, будемо проблемою як для себе, так і для всіх сусідів на Заході та Сході. Тоді сьогоднішні негаразди стануть тільки початком великого періоду катастроф. Тому далі тягнути кота за хвіст не можна. Бути вічним дезертиром не вдасться. Мобілізують як не одні, то інші.
Якщо ж ми поставимо собі високу європейську планку, то знову виникає маса проблем. Таких, якими ми є зараз, у Європу не візьмуть. Незважаючи навіть на те, що один з географічних її центрів — на нашій території. Нам треба пройти пришвидшений шлях уцивілізовування, чи то європеїзації. Починаючи з туалетів та доріг.
Отже, на нинішньому етапі розгортання українського проекту все ж потрібно визначатися, з ким ми себе асоціюємо. І насправді іронія тут не зовсім доречна.
Усяка ідентичність пов"язана насамперед із минулим, з якого ми нібито виходимо, з нашою історією. Причому панує простацька думка, що історія є одна для всіх і на всі часи. Насправді ж вона здебільшого є нашим баченням свого минулого у певний історичний момент. А тому ми весь час переписуємо її під наші сучасні погляди. І головне — під ті завдання, які перед собою ставимо. Іншими словами, наша історія переписується під заплановане нами майбутнє.
Ідентичність пов"язана також із сьогоденням. Це — Українська держава, політична нація, що постає на наших очах з випадкового зібрання людей. Пов"язана з українським етносом, який є кістяком, основою цього проекту. Врешті, ми асоціюємо себе з регіоном, містом, вулицею і навіть будинком, у якому мешкаємо. До речі — держава, нація та етнос теж є свого роду будинками.
На національне усвідомлення впливає також і завдання на майбутнє, яке ставить для себе вся українська спільнота. Зазвичай це називають "національним проектом". Колись Леонід Кучма, не розуміючи суті проблеми, заявив: в Україні "національний проект не пройшов". Очевидно, мав на увазі, що "етнічний проект не пройшов". Хоч насправді такого ніхто й не будував.
Виходячи з причин, які впливають на національне усвідомлення українців, перед нами стоять такі завдання.
Насамперед — сконструювати свою історію. Саме свою, а не ту, яку нам запропонує гуманітарний віце-прем"єр Дмитро Табачник та росіяни.
"Доброзичливців" довкола більше, ніж гадаємо
Слід також згуртуватися навколо українства як спільноти. Тобто маємо побудувати модерну українську політичну націю, в якій знайде місце кожен, хто шукатиме його, безвідносно до етнічності чи релігії. Потрібно також визначити сенс нашої єдності як проекту, який спрямований у майбутнє. Бо чого об"єднуватися, якщо це об"єднання не відкриє перед нами якихось нових перспектив? Причому як спільноті у цілому, так і кожному зокрема.
Здається, ніхто в Україні не має ілюзій, що цей чи якийсь інший проект можна буде легко реалізувати. І не тільки через те, що ми недалекі та ліниві. "Доброзичливців" довкола більше, ніж гадаємо.
Щонайперше бачимо жорсткий опір, коли намагаємося осмислити оте своє минуле. Нам просто не дають створити його сучасне бачення. Тупо відкидається будь-який український, а заодно і європейський погляд на, скажімо, Другу світову війну, яка розпочалася із пакту Молотова—Ріббентропа й нападу Третього рейху та СРСР на Польщу. Постійно мусується термін "Вітчизняна війна", яка розпочалася, звичайно ж, з "вероломного нападения" і головне — "внезапного"... Це лише один із прикладів.
Іншою формою протидії є формування розколів усередині нашого і так ще не консолідованого суспільства. "Колють" за різними ознаками — мовними, етнічними, релігійними тощо. А після успіху здійснених на нашій території у 2004–2007 роках політтехнологічних спецоперацій, завдяки розколам насправді зупинено процес націєтворення.
Блокується створення й перетворення на масове переконання будь-якого обґрунтованого національного проекту. Це стосується й інтеграції у Європейський Союз, і приєднання до НАТО, і навіть того, хоч трішечки українського, "етнічного" проекту — не забуваймо, що український народ як етнос усе ж таки є! На початку 1990-х так само блокувався "демократичний" проект, однак, попри все, його вдається більш-менш успішно реалізовувати.
Що ж потрібно нашому суспільству для виконання цих завдань?
Передовсім — провідна верства, яка матиме певну мораль, ресурсний та владний потенціал. Вона повинна проектувати суспільний розвиток. Потрібні також генераційні центри, які вироблятимуть бачення майбутнього. Причому вони мають бути не лише у Києві, але й у регіонах. Ними є і громадські та політичні організації. Про сьогоднішні політичні партії мова не йде, бо це не партії, а закриті лоббістські групи. Разом із тим, ці ідеї потрібно ширити й перетворювати на суспільну релігію. А тут без наведення ладу у сфері мас-медіа, без опанування інформаційним простором не обійтися.
Таким чином, потрібне принаймні чітке усвідомлення того, що український проект на даному етапі чітко пробуксовує. Що за останній рік різко змінилася геополітична ситуація у світі і центральній Європі зокрема. І не вдасться довго вдавати, що нас у цьому просторі немає. Це стосується не лише європейськи стурбованих "оранжистів", але й начебто байдужих щодо цих питань "синіх". Якщо одні будуть настільки безпорадними у реалізації українського проекту, який спиратиметься на українську ідентичність, а інші й далі не знатимуть, хто вони насправді, й залишатимуться тупим знаряддям у руках закордонних дядьків — це відіб"ється на всіх нас разом з тими нашими помаранчево-синіми поводирями.
3 
1
Коментарі