З Узбекистану надходять очікувані, але від того не менш тривожні новини. Оголошено про закриття – у судовому порядку – представництва організації "Фрідом хауз" у тій країні. Того ж дня до 10 років ув"язнення засуджено опозиційного політика, лідера "Сонячної коаліції" Санджара Умарова.
Це– далеко не найсуворіший вирок, винесений опозиціонерам узбецькими судами останнім часом. Попередні суди над так званими "андижанськими заколотниками" завершувалися вироками від 12 до 22 років. Так судили людей, яких звинуватили в організації заворушень у місті Андижан у травні минулого року. Тоді внаслідок розстрілу військами загинуло кількасот демонстрантів.
Не можна це назвати чимось надзвичайним для сучасних узбецьких судово-політичних реалій. Згідно з численними доповідями міжнародних правозахисних організацій, в Узбекистані немає незалежного судочинства. Повсякденною практикою є тортури. Смертну кару не лише не скасовано – її застосовують, і досить-таки нерозбірливо.
Натомість Україна після революції здобула образ держави, де авторитарний режим впав унаслідок народного протесту. І тому нелогічним виглядає те, що поміж наступних засуджених можуть опинитися люди, які звернулися до українського керівництва по прихисток і допомогу. А те у відповідь видало їх узбецьким властям.
Історія попервах видавалася і простою, і волаюче скандальною водночас.
З 1 по 6 лютого дев"ятеро узбецьких біженців, які перебували у Криму, подали до офіційних українських органів прохання про надання їм статусу біженців. Ще двоє заявили, що мають намір зробити те саме найближчим часом. Утім, "найближчий час" так ніколи й не настав: 7 лютого у двох різних місцях їх одночасно затримали співробітники українських спецслужб. Далі були переговори чиновників із стурбованими долею біженців представниками Агенції у справах біженців ООН. А тоді – 13 лютого - рішення суду, згідно з яким у притулку затриманим було відмовлено. Вже 14 лютого їх депортували ... прямісінько до Ташкента. Туди, звідки вони так відчайдушно намагалися втекти. Не всіх – а десятьох. За певною інформацією, у Ташкенті їх відправили прямісінько до СІЗО.
А від долі одинадцятого затриманого історія почала набирати ще більшої скандальності і ставати дедалі заплутанішою. За твердженням СБУ, його відпустили, бо в Україні він має родичів. Утім, такі повідомлення спростовують представники узбецької громади біженців в Україні. Вони твердять, що з моменту затримання його не бачили. Водночас, за багатьма повідомленнями, його так само депортували – лише на кілька днів пізніше. І ця версія є не найгіршою. Бо представники узбецької громади твердять, що одинадцятому (людині тяжкохворій!) треба було регулярно приймати ліки. Тож пошепки припускають набагато гірший варіант...
Це стало першою, але не останньою суперечністю у заявах української влади щодо депортації узбецьких біженців. Коли факт видачі людей, які втікали від режиму Іслама Карімова до "демократичної" України, набув розголосу, правозахисні організації та міжурядові структури у різких заявах це засудили. Намагаючись пояснити свої дії, українська влада – і передусім СБУ – заявила: біженців депортували, бо вони ... не були біженцями. Мовляв, у притулку їм відмовили через "очевидну необґрунтованість тверджень" про можливі переслідування. Відтак, вони стали "нелегальними мігрантами". Яких і вислали з території країни.
Утім, таке пояснення одразу виявилося вагітним великими проблемами. Бо ненадання депортованим права на апеляцію, недопущення до них представників зацікавлених міжнародних організацій та прискорена, м"яко кажучи, депортація – все це не лише виглядає дивно, а є ще й порушенням законодавства. Зокрема, йдеться про кілька статей "Закону України про біженців", ратифікованих Україною Конвенції про біженців 1951 року та Конвенції проти катувань.
Коли правозахисники вказали на це, з"явилася друга, доповнена версія. Депортовані, мовляв, були не лише "нелегалами", а й залученими на території України до "кримінальної діяльності". Подробиць "діяльності" СБУ тоді не надала, пропонуючи вірити на слово. Та виявилося, що законодавство не передбачає депортації і в цьому випадку: якщо шукач притулку вчинив правопорушення, то країна перебування має його судити, а не видавати на тортури й можливу смерть.
І тоді застосували важку зброю.
28 лютого група активістів і правозахисників провела акцію протесту біля споруд кількох державних установ у Києві, а українське керівництво розкритикував уже Державний департамент Сполучених Штатів. І саме в цей день речниця СБУ Марина Остапенко заявила: депортовані були терористами! А саме – членами організації "Ісламський рух Узбекистану" (ІРУ), яку Об"єднані Нації визнали терористичною, оскільки вважають пов"язаною з "Аль-Каїдою".
Треба визнати, що таке твердження неабияк полегшувало виправдання: терористів, згідно з міжнародним законодавством, не можна визнати біженцями. Однак така далекосяжна заява викликала більше запитань, аніж дала відповідей.
Як і за попередньої версії, з наданням доказів було надзвичайно сутужно. І це при тому, що за твердженням самої СБУ, вони безперешкодно діяли в Україні впродовж понад півроку! Крім того, терористом особу може визнати лише суд. До того ж діє – бодай має діяти – презумпція невинуватості. І третє: навіть якщо припустити, що всі депортовані й справді були причетні до сумнозвісного ІРУ, на них все одно поширюється Конвенція проти катувань. Тобто, їх не можна було видавати на муки, а мали судити в Україні. Або деінде.
Нині виглядає так, що органи влади, потрапивши під прес правозахисників – українських та міжнародних - дедалі більше заплутуються у поясненнях власних дій. Дедалі більше скидається на те, що прямої відповіді на запитання "Чому ви їх депортували?" українська влада – з тих чи інших причин – надати вперто не воліє. Так само, як і сказати: хто віддав наказ про проведення цієї "узбецької операції".
Скандал довкола "узбецької справи" навряд чи спричинить серйозні наслідки для українського керівництва на міжнародній арені. Але імідж його, безумовно, вже погіршено. Особливо в очах мешканців сусідніх країн та представників різноманітних біженських громад, які проживають в Україні. Раніше вчорашні опозиціонери - нині владні мужі - з обуренням відреагували б на видання політичних біженців їхнім переслідувачам. А тепер вони без особливих роздумів роблять це самі. До того ж, дії українського керівництва створили небезпечний прецедент: нині у Киргизстані та в Росії під вартою перебувають групи узбецьких шукачів притулку. І у розв"язанні питання "видавати чи ні" приклад помаранчевої України може виявитися вирішальним аргументом.
І, нарешті, найсумніший висновок для українських громадян: нинішня влада не просто здатна на волаючі порушення прав людини, оплачені коштом платників податків. Як і її попередники, вона неспроможна прозоро й чітко пояснити свої дії там, де діють якісь інші інтереси. Схоже, у цьому випадку нам не дозволено навіть знати, які. І це також змушує уважніше вчитуватися у новини з далекого Ташкента. Які, як видавалося донедавна, є такими віддаленими від української реальності.
3 
1
Коментарі