Перед вихідними мені треба було терміново поїхати додому в Нову Каховку. Квиток на потяг заздалегідь узяти не встиг, але сподівався, що все буде гаразд.
Після роботи їду на столичний залізничний вокзал. До каси підійшов за годину до відправлення поїзда на Херсон. Переді мною в черзі — 12 людей. Довелося простояти майже півгодини.
— На Херсон? — запитує касирка, років 45. — Та ви що? Давно нема.
— Ну, подивіться, може, щось з'явилося, — благаю. — Хоч біля туалету на верхній полиці.
Вона сердито б'є по клавішах і дивиться на монітор.
— Нема, нема!
Чимчикую з речами на перон. Кілька разів доводилося їхати безбілетником. Просився у провідників. Минулого разу мене взяв сивуватий чоловік, років 50, у плацкартний вагон за 150 грн. Це майже удвічі дорожче вартості квитка.
Там є така хитрість: на останні два бокові місця, що біля купе провідників, квитки не продають. Туди складають мішки з білизною для пасажирів. Коли білизну роздають, місця звільняються, і на них беруть "зайців".
Підходжу до молодої чорнявої провідниці, яка стоїть самотньо біля вагона.
— До Херсона візьмете?
Вона заперечливо махає головою.
— Місць нема?
Мовчки знизує плечима.
— Ідіть до восьмого. Там начальник, усе через нього, — радить провідник іншого вагона.
— Сьогодні нікого не беремо, — каже молодий дебелий залізничник із восьмого вагона. — І начальник нічого не рішає. Контроль на лінії.
Гарячково розмірковую, що робити. Можна поїхати пізніше сімферопольським або севастопольським до Мелітополя чи Новоолексіївки, а звідти маршруткою, але це добрий гак. Та й обійдеться утричі дорожче.
— Херсон, Миколаїв, — виринає біля мене високий худорлявий молодик.
— До Херсона є? — не вірю я своїм вухам.
— Купейний, нижня полиця, — недбало кидає він, зиркаючи довкола. — 300.
— Добре, — погоджуюся миттєво, щоб хтось не перехопив.
Ідемо до шостого вагона. Юний провідник, схожий на підлітка, перевіряє квиток. Розплачуюся з перекупником і піднімаюся у вагон.
У моєму купе порожньо. Кладу речі й телефоную дружині, щоб повідомити про квиток.
— Проводжаючі є? — проходить по вагону за кілька хвилин провідник.
Невже їхатиму сам? Виходжу в коридор. Ось іде молоде подружжя з хлопчиком. Мабуть, до мене. Але вони проходять повз.
У тамбурі напарниця провідника закриває двері вагона.
— Так ще не всі сіли, — кажу з іронією.
— Ага, трьох чоловік нема, — зазирає вона у блокнот.
— А у касі не дають квитків.
— Та отож! Скупляють за 45 днів. Бєспрєдєл полнєйший! — говорить.
Іду в купе, роздивляюся квиток. Його вартість 106 грн. Все одно вийшло утричі дорожче, думаю. Зате з комфортом — сам на ціле купе. Ніхто не хропітиме, не торохтітиме по мобільнику, не дихатиме пивним перегаром.
Уперше за багато років поїздок Укрзалізницею виспався.
1 
1
Коментарі
2