Журналіст Руслан Антоник звернувся до президента Віктора Ющенка із проханням про реабілітацію. Сам термін нагадав часи, коли мільйони невинно засуджених отримували виправдання. Дуже часто — посмертно.

Антоник живий. 28 грудня 2000-го тодішнього журналіста Народного телебачення засудили до 13 років ув"язнення за вбивство, 17 липня нинішнього року він вийшов на волю — помилував президент України. Та правозахисники вважають: ставити крапку рано. Переконані, що Антоника засуджено несправедливо, він жодним чином не причетний до вбивства Петра Тичинського — зятя радника тодішнього президента Кучми Анатолія Гальчинського. Злочин стався 19 травня 2000 року.

Тоді ж і затримали єдиного підозрюваного, який став обвинувачуваним. Єдиним свідком виступала людина, яку визнано психічно хворою. Є підстави вважати, що міліція застосовувала до Антоника методи фізичного впливу: за місяць після затримання в нього діагностували закриту черепно-мозкову травму, струс мозку, забій голови та тулуба, перелам кісток носу.

Зрозуміло, що все вищевикладене — один із поглядів на цю справу. Інші скажуть: її вивчав суд, дав оцінку, тому треба поважати його рішення. Теоретично немає що заперечувати. Та в нашій країні багато випадків підтверджують: із повагою варто ставитися швидше до аргументів правозахисників, ніж до рішення суду.

Прокуратура та суд дують із міліцією в одну дуду

Свого часу в моїй журналістській практиці було два вбивства. Вони сталися в Донецькій області. Двоє жителів містечка Шахтарськ, на той час 21-річний Руслан Бредун і 24-річний Валерій Журавський, отримали 12 та 13 років за вбивство. 15 років за аналогічний злочин дали жителю Курахового Маріїнського району 25-річному Олександрові Москаленку. Кажуть, диму без вогню не буває. Та коли я вивчив ці справи, був просто шокований: таки буває! У випадку Бредуна та Журавського я виявив, що слідство не знайшло жодних доказів вини обвинувачуваних. Ні відбитків пальців на нібито знарядді вбивства, ні чітко ідентифікованих слідів крові на одязі підозрюваних, ні свідчень очевидців, які б бачили момент вбивства. У випадку Москаленка єдиним доказом були свідчення дівчини, яка нібито бачила на руках обвинуваченого кров. Та є підстави вважати, що вона була особою зацікавленою та могла сказати неправду. При цьому існують свідчення трьох інших людей, які бачили, як обвинувачуваний повернувся додому задовго до моменту вбивства. Однак суд узяв до уваги одне й проігнорував інше.

Згодом Верховний суд скасував вирок Донецького суду щодо Бредуна й Журавського та повернув справу на доопрацювання. А Донецька прокуратура припинила кримінальну справу. Поки що Москаленко чекає вердикту Верховного суду. Той же Апеляційний суд Донецької області спершу тричі відправив справу на дорозслідування. Воно, зрозуміло, все шито білими нитками.

Поширеною є думка, що причини схожих випадків у тому, що правоохоронці неодмінно мусять "повісити" на когось злочин. Часто просто затримують когось, хто був неподалік місця злочину, або кого хоч якось можна притягнути до справи. "Вибивають" із цих людей свідчення, а прокуратура та суд дують із міліцією в одну дуду. Така собі спадщина радянських часів. Тоді людина, потрапивши за ґрати, фактично не могла звідти вибратися саме через згадувану установку: диму без вогню не буває.

Кажуть, слід змінювати систему. Зазвичай ми покладаємося на політиків, які нібито все повинні зробити. Та серед них багато людей, яких не цікавлять жодні правові реформи — бо ж прийшли вони до корита вирішувати власні інтереси. Отож без тиску самого суспільства жодні реформи не відбудуться. Але тиск цей може бути різним. Громадські організації мають лобіювати відповідні закони. Окремі ж громадяни можуть домагатися покарання тих, хто сприяє функціонуванню злочинної системи.

Скажімо, у справі Бредуна та Журавського є вагомі підстави вважати: міліція, прокуратура та суд діяли проти них разом, очевидно порушуючи закон. Здавалося б, хто, як не люди, які безпідставно просиділи в буцегарні майже два роки, зацікавлені в покаранні винних у такій сваволі? І коли б громадяни домоглися цього в одному випадку, для інших так званих правоохоронців це не стало б гарним прикладом. Та після звільнення минув понад рік, а Бредун та Журавський палець об палець не вдарили, аби покарати винних.

Доки ми будемо такими, ніхто з нас не може бути певен, що одного чудового дня не побачить небо в клітинку. Просто опиниться не в той час і не в тому місці. "Виб"ють" свідчення, від яких потім людина відмовиться. Та на це ніхто не зверне уваги. І дадуть кілька років за злочин, якого не скоювали.

Згідно зі статистикою, частка виправдальних вироків 2006-го склала лише 0,52% від усіх винесених по кримінальних справах.  Усього за такі злочини засудили 160,9 тис. осіб. Тобто, якщо слідство каже, що людина здійснила злочин, шанси довести протилежне мінімальні.

×