Презентуючи нещодавно свою книжку про Україну, польський письменник і журналіст Вєслав Романовський назвав олігархів головною проблемою нашого краю й окреслив український парламент як їхню своєрідну профспілку.
Я не став сперечатися. Зауважив лише, що цей характер парламенту цілком відповідає історичним традиціям Першої Речі Посполитої, сейм якої теж був свого роду ексклюзивним олігархічним клубом. За всієї своєї недосконалості, цей різновид шляхетської демократії все ж закладав певні основи демократії ліберальної. Тож можемо припустити, що саме завдяки цій традиції сьогоднішня Україна відрізняється від Росії майже такою самою мірою, як Перша Річ Посполита відрізнялася від Московського царства.
Досить згадати хоча б розвинене в Речі Посполитій судівництво й кодифіковане право, місцеве самоврядування і виборний сейм, високу релігійну та іншу толерантність (принаймні до кінця XVI століття), шкільництво та книгодрукування, систему університетів та колегіумів. Зрештою, контрактні відносини між володарями та підданими, із відсутністю яких у Московському царстві українці зіткнулися вже при підписанні Переяславської угоди. Присягнувши на вірність царю, вони очікували й від нього подібної клятви, а проте московити їх просто не зрозуміли. Те, що було для європейської Речі Посполитої самоочевидною нормою, виглядало в азійській Московії нечуваним блюзнірством.
Безумовно, коли йдеться про політичну традицію, то для українців не менш важливим було також їхнє перебування у складі міжвоєнної Польщі та, особливо, конституційної Габсбурзької монархії. Проте все це стосується лише західної частини краю, тимчасом як Перша Річ Посполита — це той цивілізаційний чинник, що був спільним і для заходу, і для центру. Він обумовив їхню істотну відмінність від півдня та сходу, від історичного Дикого Поля, де ніколи не було іншої політичної традиції, крім російської та совєтської.
Під цим оглядом протистояння "двох Україн", про яке часто та здебільшого спрощено пишуть коментатори, є своєрідним зіткненням цивілізацій. Причому зовсім не православної та католицької, "східної" та "західної", радше — православної російської та православної європеїзованої. Православ"я лише на перший погляд може вважатися спільним знаменником цих двох цивілізацій — адже від часу розпаду Київської Русі воно виявилося вмонтованим в абсолютно різні політичні системи: орієнтальну деспотію золотоoрдинського типу на сході та європейську аристократичну республіку на заході.
Протистояння "двох Україн" є своєрідним зіткненням цивілізацій
Відповідно різною виявилася роль православної церкви на цих теренах. У Московії закономірно переважила традиція візантійського цезаропапізму з відповідним одержавленням церкви й утвердженням у ній ізоляціонізму, догматизму та нутряної ворожості до всякої "західної вченості". У бездержавній Русі-Україні церква не мала покровительства влади, тож мусила розраховувати насамперед на підтримку суспільства — мала бути, у певному сенсі, суспільною інституцією. Вона мусила протистояти католицизмові та протестантизму виключно ідеологічними засобами. Не ізолюючись від "католицької вченості", а навпаки — всіляко її засвоюючи: через вивчення західних мов, перекладання текстів, інтенсивну полеміку, створення і підтримку власних культурно-освітніх інституцій.
Фактично проникнення східної, "євразійської" цивілізації на українські терени починається наприкінці XVII століття з ліквідації окремої української церкви, згортання козацької автономії у Гетьманщині (інституційно взорованій, до речі, на Річ Посполиту, а не на Московію) і врешті загарбання українського Правобережжя наприкінці XVIII століття, після поділу Польщі. Проте й після цього ще майже ціле століття Російська імперія відчайдушно викорчовувала "польські" (а по суті — західні) впливи на українських теренах. Судячи з усього, це корчування так і не увінчалося успіхом: не допомогли ні репресії, ні геноцид, ні пропагандистські міфи про "східнослов"янську єдність" та одвічну й довічну начебто польсько-українську й католицько-православну ворожість. Ані, зрештою, масове купування лояльності "малоросів" посадами імперських ґауляйтерів.
За кожної сприятливої нагоди українці виривалися із цупких обіймів самозваних "братів" — у бік Заходу, із його не надто зрозумілою для братанів свободою і ще незрозумілішою для них відповідальністю. Цивілізація "калашнікових" усе ще намагається подолати на наших теренах цивілізацію "мерседесів" і ноутбуків, не бажаючи визнати своєї історичної приреченості та безперспективності. Вона вимахує біло-блакитними прапорами і закликає своїх прибічників до чергової тактичної перемоги — хоча стратегічно давно вже програла. Ще тоді, коли її вожді пересіли із "вітчизняних" волг" на "ворожі" "мерседеси". Коли послали своїх дітей на навчання не в Московський державний університет, а в Оксфорд. Коли поклали накрадені гроші не до московських, а до швейцарських банків. Коли поїхали лікуватися до Баден-Бадена, а не до Кисловодська, і коли змінили рідний сталінський френч та ще ріднішу косоворотку на костюм від Версаче.
Брехуни, що вдають, ніби воюють із Заходом, хоч насправді давно вже здалися йому в полон, виторговують собі лише почесніші умови капітуляції — за допомогою наївних ошуканих роботяг під біло-синіми прапорами, котрим видається, ніби вони боронять свою євразійську фортецю від клятих "американів" і ще проклятущіших "бандер". Шкода цих бідолах, і шкода нас усіх, бо марнуємо час і нерви на порожню справу, яка історично давно вже вирішена. Зокрема й нашими сусідами з давньої Речі Посполитої, литовцями і поляками, які живуть уже разом із європейцями нормальним життям — поки ми все ще змагаємося тут, на цивілізаційному пограниччі, із наступом віртуального Дикого Поля.
3 
1
Коментарі
4