Усе хороше робиться просто. Пригадується один напіванекдот з радянських часів. На виставку досягнень народного господарства прийшов новий директор. Він хотів, щоб досягнення мали красивий вигляд. І запитав хлопців-фотографів, чи можуть вони робити великі кольорові знімки.
— А наскільки великі? — запитали ті.
— Ну, два на два метри!
— Можемо!
— Що вам для цього треба?
— Шість пар гумових чобіт!
— Навіщо?
— А як же нам бродити в такій великій ванні з проявником?!
Отже, все красиве робиться ще й весело.
Недавно в Києві пройшла акція, ледь помічена поміж новорічних свят. Її наслідки поки що невідомі. Але після акції лишилося дещо — веселенька брошура "Зроби подарунок Україні до Нового року! З 2007-го переходь на українську!".
Так називалася й сама акція. Її проводив громадський рух "Не будь байдужим!" — музиканти гуртів "Мандри", "Тартак", "Гайдамаки" та інші. Згадана брошура має 20 сторінок з картинками і тираж п"ять тисяч. Утім, кількість не важлива, головне — що всередині. Щоб дізнатися, що — варто розгорнути. А це буває соромно. Це сором належності до мовної спільноти, яка часто терпіла поразки й живе в гетто. Коли розмовляєш не своєю мовою — ніби подаєш знак: я не з гетто, я з цього боку огорожі!
Знак можна подати й не словами. Згадаймо сценічний костюм, у якому наша Тіна Кароль торік співала на Євробаченні. Чорна пілотка, біла чоловіча сорочка, чорні штани-галіфе, високі чоботи. Такими (принаймні в кіно) зображували "наших" перекладачів при німецьких офіцерах — в тому-таки гетто. Нас усіх спокушає той костюм. Бо признатися, хто ми насправді — соромно.
Вибачте за довгу передмову, але брошура — про те, як перестати соромитися.
Повії — теж люди, але це вже занадто
Справді, вперше заговорити українською на людях у Києві нелегко. Навіть українцеві — з українцем. Брошура ж пропонує досить простий і ефективний спосіб самоукраїнізації. Треба зробити всього п"ять кроків.
Перший — визначити дату (якщо не з Нового року — не страшно, кажуть автори брошури). Другий — підготуватися (додано список цілком доступних допоміжних матеріалів, 14 пунктів). Крок третій — спілкуєшся з друзями, четвертий — у громадських місцях, п"ятий — на роботі (що найскладніше).
Важливі застереження: що робити, коли з тебе сміятимуться? Відповідь: ти теж смійся, не сердься, адже це справді прикольно та весело! Докладніше — в самій брошурі або на сайті www.nbb.com.ua.
Чим цікава ця брошура? Тут сказано все, що слід сказати про нашу справді катастрофічну мовну ситуацію. Але при цьому нікого не названо яничаром і запроданцем. А жодна інша мова не названа чужою чи окупаційною. Це щось нове й дуже важливе в наших плутаних культурних процесах. Тут нема нав"язливості. Зате є рядок, який варто процитувати: "Якщо ти втомився розмовляти українською — відпочинь".
Брошурка трохи наївна. Тут, приміром, є список тих місць у Києві, де йде українське культурне та тусовочне життя. У списку тридцять таких місць. Вісімнадцять з них — музеї. Ще п"ять — театри. Хоча в більшості столичних театрів шкідливо вчитися української мови. Краще вчитися на київських базарах. Але у списку базарів чомусь нема.
На перший погляд здається, що це добрий посібник для так званих простих людей.
Але є ще так звані культурні люди. Їхні страхи трохи складніші: ці люди мають тонкий слух і соромляться, що їхня українська звучатиме недосконало.
Цей сором теж важливо долати. Бо простим людям про досконалість мови думати ніколи. Тому вони (скажімо, прості законослухняні рекламодавці) можуть бентежити наш слух рекламою чудової "туші для повій" — замість того, щоб сказати "туш для вій". А простий телерепортер може запросто повідомити нам, що "зал парламенту повний вщент" — що в перекладі російською звучатиме як "зал полон вдребезги"! А по-нашому було б — "повен ущерть"...
Таких прикладів до відчаю багато. Чийсь голос у метрополітені часто повторює нам дико кострубату, але по суті правильну фразу: "З метою запобігання придбання фальшивих проїзних квитків?".
Так ось, з метою запобігання остаточному зникненню мови — її варто перестати соромитись усім — і так званим простим, і так званим культурним. Але тут, серед простих і культурних, явно когось не вистачає. Той, кого не вистачає, — держава.
У її так званих мовно-гуманітарних програмах за півтора десятиліття й досі не вигадали бодай отакої, нехай наївної брошурки, як оця, що про неї йдеться. Нема у державі також установ, куди б міг звернутися за порадою той, хто рекламує "туш для повій" — щоб спитати, як йому це правильно написати. І куди б могла звертатися за філологічною порадою сама держава. А їй це буває дуже треба, бо хтось підрахував, що в українських законах (!) — понад 600 юридичних та інших термінів, перекладених невідомо звідки, приблизно так, як ото "туш для повій". Повії (тобто шльондри) — теж люди, але це вже занадто.
Ні, певні установи, що дбають про мову, у держави таки є: знайшовся ж суд, — здається, Печерський у Києві, — який скасував урядову постанову про дубляж іноземних фільмів українською. Теж — своєрідний синдром сором"язливості? Чи культивація гетто?
Таки добре, що та брошура з"явилася на світ. Навіть не сама брошура — а ідея, сформульована чітко й ненав"язливо. Чого не вистачає державній мовній політиці — нав"язливій, неконструктивній, не спрямованій на досягнення будь-якого результату, зрозумілого всім.
Тираж — невеликий. Наслідки поки що невідомі. Але ж ми пам"ятаємо тих хлопців з виставки: щоб зробити щось хороше, часто треба всього-на-всього шість пар гумових чобіт!
P. S. Служба мовної політики телеканалу СТБ влаштувала презентацію книжки "PRОМОВА, або Де ми помиляємося". Це видання ініційоване самим каналом. Фахівці Інституту української мови певний час слухали й аналізували якість мови на СТБ, а потім підготували книжку. Її головний розділ зветься "Що не так" — у вимові звуків, наголошуванні й відмінюванні слів і таке інше. Поруч подано зразки — "Як правильно". З огляду на те, що українське телебачення стало чи не найпотужнішим чинником руйнування української мови, книга своєчасна й корисна.
Утім, ближче знайомство з нею трохи розчаровує. Проблема насправді глибша, ніж "правильно/неправильно". Ідеться про прірву між мовою живою — і "правильною". Дбати про правильність напівомертвілої (й напівукраїнської) мови наших телевізійників — означає ще більше омертвляти цю мову. Якщо, скажімо, взяти звичну фразу "У вас якісь проблеми?" (або ще ліпше: "Що ви мали сьогодні на сніданок?") й вимовити її фонетично правильно, з усіма наголосами — все одно за тим стирчатимуть не наші вуха. Тим часом ви не знайдете в цій книзі ані згадки про те, що наші телевізійники (на всіх каналах) плутають поняття "наразі" й "зараз", "поки" й "поки що". То чи велика користь, якщо вони це правильно вимовляють?
2 
1
Коментарі
1