Мій німецький друг Петер дуже любить відвідувати Україну. Ці поїздки для нього — такий собі екстрим. Гострі враження, яких не вистачає в німецькому благополучному суспільстві.
Одного вечора Петер хотів їхати з Полтави до Києва. Але квитків на експрес Харків—Київ не було. Більше того, працювала лише одна каса. Та завдяки багаторічному досвіду подорожей Україною Петер не розгубився.
Звичайно ж, у вагоні експресу були вільні місця. Усього безбілетних набралося зо п'ять осіб. Розрахунок без зайвих касових формальностей Петера давно вже не дивував. Але те, що провідник захотів здерти більше грошей, ніж офіційно коштує квиток, викликало в туриста праведний гнів. Хоча різниця була лише в 12 гривень — усього два євро, за які в Німеччині можна проїхати хіба що в міському автобусі.
— Ви ж хочете вступити в Європейський Союз, а хабарі берете, — з дитячою безпосередністю соромив провідника турист. На що той відповів, що йому цей Союз до одного місця. Бо там нас ніхто не чекає, а він і без ЄС живе непогано.
12 гривень провідникові Петер не віддав. І той погодився. Хоча українські пасажири з готовністю виклали потрібну суму. Це вразило Петера не менше, ніж нахабство провідника.
— Ви мужньо відстояли свої права під час революції, а тепер повинні робити це щодня, — казав він мені ввечері. — Та якби в нас на вокзалі працювала лише одна каса, як у Полтаві, люди влаштували б грандіозний скандал!
Це пригадалося тепер, коли соціологічні опитування засвідчили: українці переважно не вважають себе європейцями. Мабуть, цілком заслужено. Бо поки що ми не маємо не тільки європейського рівня добробуту, а й рівня менталітету. Отієї європейської впертості, яка не допускає сваволі ані президентів, ані провідників.
1 
1
Коментарі