Лілія Григорович: "Я в батька в 60 років була першою дитиною"

Народний депутат Лілія Григорович (НУНС), 53 роки, вважає батька найавторитетнішою людиною у своєму житті.

- Мій батько Степан був офіцером в австрійській армії під час І Світової Війни, потім став офіцером української галицької армії. Коли в 1922 році Західна Україна відійшла до Польщі, вчився у Відні, став священиком. Пам'ятаю його розповіді про те, як допомагав переховувати єврейських дітей під час ІІ Світової Війни, як листами і матеріально допомагав УПА, як переховував партизанів від німців. Він був священик з великої букви. У 1946 році була зліквідована Греко-католицька церква, треба було йти в московське православ'я. Тато цьго не хотів і переховувався до 1949 року. У 1949 році у Снятині його арештували на очах у моєї мами. Вона єдина це бачила: вранці о 6 годині пішла до колонки з водою і побачила, як його забрали. Тато був на 25 років старший від мами. Тато потрапив у Воркуту, Мордовію, був там до 1956 року. Мама його розшукала спершу у снятинській тюрмі, потім у Воркуті — вона туди слала йому передачі, листувалася. Коли тато повернувся, для них уже все було вирішено. Коли я народилася, татові минуло 60 років. Я стала першою його дитиною. Брат Любомир народився, коли татові було 65.

Я бачила в житті справжню церковну недільну школу — в мого тата. Ціле літо на веранді гуцульської хати сиділи діти, яких він вчив Закону Божого. На гірському конику в 5 років я в селі з татом об'їжджала Карпати. Ми з татом перебиралися через Прут, коли він їхав десь на третє село охрестити дитинку.

Коли мені було 15 років, померла мама від лейкемії, а в мої 20 років помер батько. Я лишилася з молодшим на 5 років від мене братом. Але попри те що рано залишилися самі, я отримала таку матрицю, по якій я йду дотепер.

Тато знав життя. Під час першотравневих парадів я, піонерка, стояла з серпом, хлопчик з молотом. Приходжу додому з параду, а тато каже: "Дитинко, ти ще побачиш, як та держава розсиплеться". Кажу татові: "Та де ж? Подивіться, яка сила, які ці війська". Він мені тоді каже: "Стисни кулак, тримай". Я тримала-тримала, аж поки заболів і розтиснувся. Тато каже: "Отак і вони будуть. У стиснутому стані, в облозі навіть змучуються руки того, хто це робить". Я чекала тих часів як програми, яка мала здійснитися.