У школі я ходив до шахової секції, якою керував інститутський співробітник мого батька — Костянтин Володимирович. Між собою учні називали його КВ. Досягнення мої у мистецтві вдалих матів були досить скромні, адже в науку я подався занадто пізно. Але окрім знання основних дебютів, я здобув і щось набагато цінніше. Такі речі помічаєш лише з певної часової відстані. Йдеться про ставлення до життя, про легкість на межі легковажності. По суті, КВ був першим моїм "учителем" за межами школи, який педагога не нагадував — був людиною богемної свідомості, дотепником і трохи диваком.
Я починав свою трудову діяльність у тому ж інституті, де працював мій батько. І з КВ також спілкувався практично щодня. Іноді ми разом поверталися зі служби — одним і тим-таки маршрутом через Академмістечко. На цьому шляху була феноменальна калюжа. Вона була завжди, не зникала навіть улітку. Щоразу КВ риторично запитував, коли вже він закидає її недопалками, — і черговий бичок летів у воду. Це був один із його дрібних ритуалів, який я не міг зрозуміти.
Я викурив дві сигарети поспіль
Більш як десять років по закінченні моєї шахової кар"єри ми з КВ працювали у газетних редакціях, розташованих в одному приміщенні: він вів нікому не потрібну шахову рубрику в нікому не потрібному виданні. Утім, доля звела нас випадково — і так само розвела. Цього разу назавжди.
Не так давно мені випало побувати в Академмістечку. Біг у якихось справах, але побачив ту вічну калюжу на проспекті Вернадського і зупинився. Викурив дві сигарети поспіль. Феноменальна калюжа збагатилася свіжими недопалками. Вона вміє давати їм раду. Таке враження, що ця калюжа не тільки вічна, але й бездонна. Утім, колись її таки закидають бичками, — я знаю.
1 
1
Коментарі
1