Мій двоюрідний дід Тодось мав скрипку Страдіварі. Використовував він її не за призначенням, граючи легковажні польки й мазурки, вальси і кадрилі, українські народні пісні та радянські революційні балади. При цьому він відверто фальшивив, бо слуху не мав. І ніхто тою скрипкою не цікавився, наче була вона не антикварною реліквією, а набридливим радіоприймачем.
Дід Тодось загадував нам із братом музичні загадки: як корова мукає, як курка просо дзьобає і поїзд їде. А ми ніколи того не вміли відгадати. Так само як не здогадувалися, звідки в нього ця скрипка взялася.
Він досхочу ґвалтував інструмент і потім протирав деку від поту шматком жовтого бинта. Скрипка Страдіварі відпочивала в оббитому оксамитом футлярі, зі шматочком каніфолі й сурдиною. А дід урочисто промовляв:
— Як помру, тобі, Павко, скрипка дістанеться.
Я не сильно переживав, бо з братом нам ділити не було чого.
Іноді настрій діда змінювався:
Після моєї смерті, Андрушко, скрипка буде твоя
— Після моєї смерті, Андрушко, скрипка буде твоя.
Дітей з онуками дід не мав, а нас було двоє. Скрипка на двох не ділилася. Чи він постійно забував, кому обіцяв її минулого разу, чи свідомо сіяв між нами ворожнечу — невідомо.
Скрипка лежала, дожидаючи дідового кінця. Коли ж діждала, ми прийшли з ним прощатися. Була морозна січнева ніч. Дід Тодось у дерев"яній труні, підбитій фальшивим шовком, та свічкою між задерев"янілими пальцями здавався вже нетутешнім. Десь у шафі лежала скрипка.
Я тоді прошепотів братові:
— Давай я візьму собі футляр, а ти візьмеш скрипку.
Це було б розумне розв"язання проблеми. Комусь залишався зміст, а хтось мусив відповідати за форму.
Після похорону виявилося, що ці речі невіддільні. Як не віддільні тіло від душі, дід Тодось від своєї труни, а зима від цього пронизливого морозу. Скрипки в дідовій хаті не виявилося, наче її ніколи й не було.
2 
1
Коментарі
6