Це було далекого 1990-го, нам було по 16 років і ми мали ту вмираючу країну десь далеко в носі. Ми — це чотири друга-однокласника: Сашко, Влад, Олег і я. Перед нами свою потворну пащеку роззявило сіре майбутнє. Ясна річ неопереним романтиками понад усе кортіло дати з тієї стрьомної країни драла. Час від часу ми збиралися за кількома пляшками дешевого шмурдяка й виношували сміливі плани.
Була тепла осінь у Старому місті, вечорами віяло тривожною прохолодою, а з нашої вічної ріки Смотрича піднімався туман. Ми тоді казали один одному різні речі. Але з кожного нашого слова випливало, що ми будемо навіки й до самісінького кінця разом, не лишимо друга в біді й неодмінно дістанемо щасливий білет.
От саме Олегові в ті щемкі осінні дні прийшла геніальна ідея.
— Нам треба прориватися в Європу! — нервово жестикулював худорлявими пальцями він, зовсім не тямлячи, як саме прориватися й що воно таке — Європа.
Ми затамувавши подих слухали, бо верзли тоді щось нереальне: один пропонував Алтай, другий — сопки Камчатки, третій — крабовий промисел у Канаді. Однак, на Олега була вся надія. Він був найпрагматичнішим.
Сьогодні я навчився смажити кабачки
— Що ж там робити? — цікавилися ми, й Олег видав експромт:
— Фігня, чуваки. Сьогодні я навчився смажити кабачки. Спочатку їх треба помити, потім почистити, порізати, посолити, поперчити, обваляти в борошні й смажити. В Європі ми спокійно зможемо відкрити ресторан, де наші кабачки всі приймуть на ура! Прикиньте, чуваки, там же про кабачки навіть не знає ніхто!
В Європі і справді ніхто не знав про наші кабачки. Там про них і досі ніхто не знає. Гадаю, кожен із тих чотирьох чуваків досі вглибині душі переконаний, що смажені кабачки й були їхнім щасливим білетом.
2 
1
Коментарі
6