У дитячій уяві ж усе виглядало простіше. Там не було ні гонки озброєнь, ні зоряних воєн, ні радянської пропаганди, ні конфлікту двох способів життя. Я вигадав світ, призначивши відповідальними за нього двох суворих, але справедливих арбітрів — голову Міжнародного олімпійського комітету Хуана Антоніо Самаранча і президента ФІДЕ, Міжнародної федерації шахів, Флоренсіо Кампоманеса. Вони — Самаранч і Кампоманес — були імператорами мого світу, де шахи як не олімпійський вид спорту протистояли всім іншим видам.
Самаранч був могутнім, носив темні окуляри, як у фільмах про мафію, був небагатослівний і всюдисущий. Кампоманес був низенький, худенький, але набагато мудріший від Самаранча. Я тоді думав, що місія Самаранча — не пустити шахи в олімпійські види спорту, тоді як Кампоманес усіма зусиллями намагається довести, що саме шахи — король спорту.
Було в батька три сини. Двоє розумних, а третій — футболіст
У нашій родині напруга між Самаранчем і Кампоманесом проходила по лінії наших із братом стосунків з татом. Удень, граючи у футбол, ми були адептами Самаранча. Тоді як увечері тато садовив нас за шахову дошку, і ми ставали людьми Кампоманеса. А тато все промовляв: "Хлопці, грайте в шахи. Шахи — це гімнастика розуму". Щоб якось заглушити наш футбольний фанатизм, він казав: "Було в батька три сини. Двоє розумних, а третій — футболіст". Ми погоджувалися, що краще бути отими розумними синами, і тихо грали в шахи. Третього брата в нас не було.
21 квітня помер Самаранч. Переживши його на два тижні, мабуть, від розпуки, 3 травня помер Кампоманес. Із ними пішов у легенду світ, у якому вони назавжди зосталися живими.
3 
1
Коментарі
7