Іноді здається, що місія будь-якого писання — показати читачеві, що він добрий. Щонайменше кращий за автора. Передусім у моральному плані. Читач — це такий собі супермен, який завжди знає, як написати ліпше, і твердий горішок, якого просто так не розкусиш. Він часто думає, що саме йому годилося опинитися на місці автора, невідомо ким і навіщо поставленим пудрити людям мозок.
Колись у дитинстві я сприймав цей фразеологізм буквально, вважаючи, що десь у крамницях продається на вагу пудра для людського мозку. Я уявляв її приблизно такою, як на гуцульських базарах продають мелену кукурудзу — жовтою. Хоч дивно, чому тоді не виникало питання, як ця пудра потрапляє в мозок?
Кілька днів тому згадав про свою ілюзію у крамниці, де продається мило, схоже на мармелад. Його ріжуть спеціальними ножами. Перше бажання — з"їсти його. Мило ручної роботи видалося разюче схожим на пудру для мозку.
Это бомбочки. Бомбочки для ванн
Раптом мене пронизала думка, що вона мусить продаватися саме тут. Я обвів крамницю поглядом і побачив різнокольорові кульки з розсипчастим наповнювачем. Я наважився запитати продавчиню, що сором"язливо сховала книжку Даніели Стілл під стіл:
— Скажіть, це пудра?
— Нет, — розчарувала вона. — Это бомбочки. Бомбочки для ванн.
— А це безпечно? — про всяк випадок запитав я.
— Конечно! Еще никому и ничего не оторвало…
Я купив одну бомбочку. Жовту. Невідомо навіщо. Бо в мене вдома душ. Але тепер я твердо знаю, що пудрити мозок — учорашній день. Особисто я тепер його буду бомбити. Усе одно нікому нічого не відірве.
1 
1
Коментарі
6