Наше рабство

 

Якось я прочитав в одній мудрій книжці, що страх перед "державною людиною", особою при владі — ознака тривалого перебування в рабстві. До того ж, страх цей передається генетично, разом з усіма іншими установками. Колись я часто ловив себе на тому, що моє гостре небажання зустрічатися з податковим інспектором або дівчиною за вузеньким віконцем у газконторі — це вияв моєї неабиякої свободи. З другого боку, якщо всі мої предки були рабами, а їхніх хазяїв винищили більшовики під час Жовтневої революції, то хто сидить за цими вузькими віконцями, хто приймає нас у казенних кабінетах, у військкоматах і паспортних столах, як не такі ж раби, як і ми?

Як генетичний раб я не хочу, аби мене зайвий раз тривожили. Я хочу, щоб мені дозволили сьомий день невольничого тижня на панщині витратити на власний город. Хоч ключове слово тут — "дозволили". Так, наче в мені досі живе мій предок, якому треба відпрацювати колгоспну норму й зуміти прогодувати дітей, і я прошу в когось невидимого про дозвіл.

Я дуже добре відчуваю механізм нашої корупції. Несучи шампанське з цукерками або кілька сотень гривень у конверті, людина просить не так про конкретну послугу, як внутрішньо прагне зруйнувати безжальну структуру, за допомогою жертвоприношення, перетворюючи бюрократа на живу істоту з плоті та крові. На людину, яка здатна відійти від приписів, увійти в становище, зглянутися і проявити співчуття.

Душі бухгалтерів і касирів першими потрапляють до раю

Своєю чергою бюрократ за вузеньким віконцем тільки й думає про те, щоб якось зуміти серед цих осоружних паперів і печаток залишатися людиною. Іноді здається, що душі бухгалтерів і касирів першими потрапляють до раю, відмолені ще за життя нашою рабською покорою і страхом. Наше взаємне прокляття в тому, що ми не можемо одне без одного існувати, але й разом нам жити нестерпно. Як невільникові зі своїм хазяїном. Коли ніколи невідомо, хто є хто.

×