Я давно запровадив для себе два правила: ніколи не втручатися в чужі розмови у транспорті і не дивуватися темам, які порушують пасажири.
Одного разу, повертаючись додому, забився я в куток маршрутки. Поруч двоє дядьків — миршавий і грубий — сидять, а третій — п"яненький — нависає. З розмови нарочитою російською київського передмістя розумію, що працюють дядьки разом на якомусь підприємстві. Вловлюю фразу п"яненького і прислухаюся:
— А я цих донецьких спрашую: "А мову українську ви знаєте?". А вони мені: "Нєт, украінский язик ми нє уважаєм..." А я їм: "То які ж ви після цього українці?".
Двоє дядьків поруч умить переходять на цілком пристойну українську. Миршавий заводить мене у глухий кут:
— Народ превратили в перевертнів. Що й мову свою забули. Хто тепер ту українську мову знає? Та ніхто!
— Як ніхто? Я знаю! Я мову знаю! — б"є себе кулаком у груди грубий, але миршавий не вірить:
Миршавий заводить мене у глухий кут
— Та ніхто не знає. Ввели оце "ґе" і тепер нада говорить "ґава", "ґанок", "ґудзь". А "хве" замість "фе". Тепер правильно не "Федір", а "Хведір".
На останніх словах я порушую обидва свої правила й голосно заперечую:
— Це неправда! Ніхто "хве" не запроваджував. А "ґе" — це питомо український звук. І "хве" також. Бо тут, у серці Україні, завжди так вимовляли. Це доведено мовознавцями...
Запала гнітюча кількахвилинна тиша. Обірвав її миршавий:
— Оце, бачите — брилика собі купив. Усього за п"ять гривень. А моя Хведорівна за такого аж 18 відвалила. Прийду додому і скажу: "Дура ти!"?
Сьогодні він переміг усіх перевертнів.
Коментарі
4