Моє хве

 

Я давно запровадив для себе два правила: ніколи не втручатися в чужі розмови у транспорті і не дивуватися темам, які порушують пасажири.

Одного разу, повертаючись додому, забився я в куток маршрутки. Поруч двоє дядьків — миршавий і грубий — сидять, а третій — п"яненький — нависає. З розмови нарочитою російською київського передмістя розумію, що працюють дядьки разом на якомусь підприємстві. Вловлюю фразу п"яненького і прислухаюся:

— А я цих донецьких спрашую: "А мову українську ви знаєте?". А вони мені: "Нєт, украінский язик ми нє уважаєм..." А я їм: "То які ж ви після цього українці?".

Двоє дядьків поруч умить переходять на цілком пристойну українську. Миршавий заводить мене у глухий кут:

— Народ превратили в перевертнів. Що й мову свою забули. Хто тепер ту українську мову знає? Та ніхто!

— Як ніхто? Я знаю! Я мову знаю! — б"є себе кулаком у груди грубий, але миршавий не вірить:

Миршавий заводить мене у глухий кут

— Та ніхто не знає. Ввели оце "ґе" і тепер нада говорить "ґава", "ґанок", "ґудзь". А "хве" замість "фе". Тепер правильно не "Федір", а "Хведір".

На останніх словах я порушую обидва свої правила й голосно заперечую:

— Це неправда! Ніхто "хве" не запроваджував. А "ґе" — це питомо український звук. І "хве" також. Бо тут, у серці Україні, завжди так вимовляли. Це доведено мовознавцями...

Запала гнітюча кількахвилинна тиша. Обірвав її миршавий:

— Оце, бачите — брилика собі купив. Усього за п"ять гривень. А моя Хведорівна за такого аж 18 відвалила. Прийду додому і скажу: "Дура ти!"?

Сьогодні він переміг усіх перевертнів.

×