Мій скінхед

 

Мій приятель Ростик розповідав, як за часів своєї несвідомої молодості він був у скінхедах.

— Що ви робили? — питаю.

— Били… — відповідає Ростик дієслівною римою.

— А за що?

— Ні за що. Просто так.

— А кого?

— Чорних, червоних, волосатих… Та всіх підряд.

Розпитую про конкретику, і вимальовуються карколомні сюжети, в яких абстрактні скінхеди з кримінальної хроніки перетворюються на романтичних молодих людей у пошуках вічної справедливості. Хтось зі старших ними, звісно, керував. Указував дату мітингу комуністів, наприклад. А вони йшли і грали свої ролі дорослих хлопців.

Одна історія вразила мене особливо. Був у їхній компанії медик. Удень він, як усі, кричав "слава нації — смерть ворогам". І, як усі, бив ворогів. Увечері ж заступав на службу до реанімаційного відділення місцевої лікарні. І саме на його зміну привозили ним же битих африканських студентів. Ростик уже давно не при ділі, але несамовито пожвавлюється:

— Уявляєш, привозять їх побитих і непритомних, розкривають вони баньки після відкачки, а він їм: "Прівєт, пацани!".

Розкривають вони баньки, а він їм: "Прівєт, пацани!"

— І що, він їх лікував? — запитую.

— Та лікував. Бо що мав робити?

Йому смішно і мені теж, бо це, що там не кажіть, кумедно. А ще більше — зворушливо. Це нагадало історії, як під час боїв за Сталінград під час Другої світової німецькі солдати вночі перев"язували червоним бійцям рани. І навпаки теж. Бо десь існує те місце, де тече один струмок, з якого під час посухи п"ють воду і лев, і зебра, і койот.

Ростик — чоловік добрий. Йому, видно, тепер соромно за свої юнацькі "подвиги". Він затягується сигаретою і, дивлячись мені просто в очі, зізнається:

— Але знаєш, ми тоді в дев"яності нікого не вбивали ножем у спину. Нікого.

І я чомусь йому вірю.

×