Кожен, хто потрапляє в нестерпно важкі ситуації, виходить із них по-своєму. Комусь допомагає алкоголь, хтось навантажує себе спортом, декому допомагають психоаналітики або панотці. Жоден із цих виходів мені не здається переконливим. Алкоголь допомагає забутися, але не допомагає нічого забути або виправити. Спорт закінчується фізичним виснаженням. Душевні розмови з чужими зводяться до фінансових питань або чистої формальності. Я ж маю свій метод, але досі не можу вважати його чесним, а головне — моральним.
Отже, коли мені дуже погано, я рятуюся бідами інших людей. Я починаю згадувати травматологічні відділення й онкоцентри, дітей-сиріт і немічних сліпців… І стає легше!
Я починаю згадувати дітей-сиріт і немічних сліпців. І стає легше!
З одного боку, нічого злого в цьому нема: не ти їм ламав ноги і відправляв у кому, не ти їх позбавляв дітей і не ти винен у їхній надщербленій долі. З другого, сам факт, що ти використовуєш чужі проблеми як вихід із власної біди, породжує щось на кшталт докорів сумління: ніби страждають люди для того, щоб цим зробити тобі легше. Ще з третього боку, здатність до співпереживання до них вмикається лише тоді, коли тобі треба. Коли не треба, чужий біль легко стає статистичним — чи мало навколо горя?
Я довго думав над тим, як можна змінити це. Порятувала проста думка: можливо, хтось, кому раптом стане нестерпно важко, якось згадає, що й тобі було так само? Однак, коли я починаю перебирати всі свої рани й шрами, все здається мені негідним чужої участі. "І ці дрібнички я називав трагедіями? І через це ковтав снодійне?"" — думаю я, хоч трохи сподіваючись, що є на світі щасливці, для яких і мої рани стануть нестерпними й гідними співчуття. Так само думаю, що живе на світі людина — одна-єдина, якій найгірше за всіх. Головне, аби одного разу не спало на думку, що ця людина — ти сам. Бо про кого тоді тобі згадати?
1 
1
Коментарі
10