Ексклюзиви
Середа, 08 квітня 2009 16:39
Андрій Бондар
Андрій Бондар
Андрій Бондар

Його серце

 

Існують історії ще менш реальні, ніж найабсурдніший сон. Коли біжиш, а насправді стоїш на місці. Точніше, ти собі їдеш, а він стоїть і махає рукою. Нібито лише просить підвезти до станції, але залишається у твоєму серці назавжди.

Чоловіку було під 50. Худорлявий і червонощокий. Він повертався до Києва з дачі, де в нього нічого не вийшло:

— Уявляєте, приїхав, а ключ до замка не підходить. Оригінал ключа в тата.

— Тоді візьміть у тата, — я запропонував найпростіший рецепт.

— Тато помер півроку тому. І я не знаю, де він його поклав. Скрізь перешукав…

— А мама не знає?

— Мами теж нема.

Його стало неймовірно жаль.

— І ніяк у дім не можна пролізти? — питаю співчутливо.

— Ніяк. На вікнах ґрати, двері броньовані… Нічого не зробиш. Нічого.

Ми їхали, і я ставив наївні питання, давав непотрібні поради. Щоб не мовчати, щоб якось пробити його безнадію. Бо ж завжди мусить бути якийсь вихід. Тобто вхід. Якось зірвати ґрати? Якось вибити двері? Якось пробити в шифері дірку? А він знай торочив:

Лікарі дають мені місяць

— Ніяк. Виходу нема. Ніяк.

Ми їхали між соснами в якомусь божевільному квітневому сонці. Я і сумний чоловік, якому не можна було допомогти. Навіть гетьман Хмельницький на 5-гривневій купюрі, якою він зі мною намагався розрахуватися, сумно опустив вуса.

І от коли я відмовився від плати, він зробив дивну паузу й закляк на сидінні. Так, ніби не збирався виходити. Ніби на кілька секунд знайшов, на що спертися. І раптом сказав:

— Я "афганець". У мене штучне серце. Мене викопали з-під трупів. Мені дають місяць. Дякую вам.

Сказав і пішов на станцію, де по його серце ось-ось мала приїхати електричка. Я ж так ніколи й не довідаюся, чи відчинить він той клятий замок.

Зараз ви читаєте новину «Його серце». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

10

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода