Були в моєму дитинстві речі, які тепер не можу збагнути. От, наприклад, як я міг повірити своїй бабусі Наді. Але ж повірив.
Було це за Брежнєва: раптово з прилавків зникли всі миючі засоби. Ні порошку прального, ні зубної пасти, ні мила дитячого. Мені малому у принципі фіолетово, а дорослі бігають, шукають.
— А чому хозяйственного мила нема? — питаю в бабусі.
— Бо з хозяйственного мила погані дяді роблять атомную бомбу… — відповідає вона. — Картер — бандіт такий… Я б його убила.
Мені страшно. Думаю: "Так-от він, Картер, яка сволоч! Із нашого хазяйственного мила бомбу робе…".
Не злюбив я тоді Картера. Та хто його в нас тоді любив? Але в мене була конкретна причина: бабуся пояснила двома реченнями всю суть "холодної війни", і я був готовий іти до першого класу з цим важливим знанням. А вона така вигадлива була, небіжчиця, а смішнюча… Особливо як по-руські заговорить.
Я б його убила
— Лидия Максимовна, пойдите в сороковый магазин. Там завезли свежие консэрвы.
А каламбури строчила, як кулемет. "Дай дорогу, бо чорт несе Сірьогу", "Пістолет-пістолєт, скоко тєбє лєт?" — вигадала моя бабця, щоб ви знали.
Якось сусіди принесли показати немовлятко. Пишаються, пилинки з малого здувають. А вона підходить і ніжно так каже: "Вовочка, поросьонок ти наш…". І вже квасять обличчя сусіди і забирають свого Вовочку подалі. Кому приємно, коли твоє дитя поросям називають?
І от коли її не стало, я перебираю ці історії, ці уламки життя простої та неосвіченої жінки. Що через громадянську, голод, репресії, Другу світову, як через поле перейшла. І опинилася восени 2004-го у свій 92-й рік життя перед телевізором, і махала своїм маленьким засохлим кулачком убік екрана і кричала: "Бандіт такий… Я б його убила. А цього ж люблю, як сина". І тут я їй повірив, сердешній.
2 
1
Коментарі
2