Є в деяких віршах і піснях милі недоречності, неточності й навіть відверті ляпи. Але вони настільки вростають у наше життя, що ми вже й не звертаємо на них уваги. От, наприклад, співає Вакарчук на весь світ: "Я налию собі, я налию тобі вина. А хочеш із медом?" І нам уже не важливо, що не "налию", а "наллю", аби лиш Славко налив — хоч із медом, хоч без меду.

Те саме з "чайовою кружкою", про яку співає Кузьма з Білик. Нічого не вдієш: саме так твориться мова. Її неточності й шерехатості — це її живе життя. До речі, подейкують, що ще у ХІХ ст. в українській мові не було слова "мрія".

Проте існують пісні, з яких завжди кортить викинути кілька слів або й рядків. Особисто для мене це "Гуцулка Ксеня" Романа Савицького. А в ній — слова: "Гуцулко Ксеню, я тобi на трембiтi лиш однiй в цiлiм свiтi розкажу про любов". Далі, коли ліричний герой обіцяє розповісти про свій жаль — усе гаразд. Трембіта якраз і призначена повідомляти про померлих, про повернення вівчарів і наближення колядників. Про будь-що — лиш не про любов. Адже трембіта — не труба й не саксофон, де достатньо вентилів і клапанів, аби показати кожен нюанс, кожен відтінок свого кохання.

Ще у ХІХ столітті в українській мові не було слова "мрія"

Однак Савицький написав саме так. І мені хочеться думати, що це ніякий не ляп і не фольклорний образ. Просто трапилася у житті Ксеня, яка вивернула його всього, випотрошила, вийняла йому душу і кинула її голою на мороз. І любов його була, наче гуцульська смерть, про яку розповісти можна лише горам. Бо люди звуків цієї любові й не почули б ніколи. Зате почули згодом милу ліричну пісню, яку часто співають, коли сумні й веселі. Й співатимуть завжди, доки не помруть.

×